|
Тепер Олександр Кулібаба їздить на новенькому ВАЗ-21093, який отримав за сприяння голови облдержадміністрації Сергія Тулуба
Для інваліда, учасника бойових дій в Афганістані автомобіль – велика радість. Старенька «Таврія» за сімнадцять років уже зовсім зносилася, що й кошти, яких і так не вистачає, шкода було на неї витрачати. А тепер от – справжній подарунок, бо без машини – ніяк. Адже ще юнаком Олександр залишився без руки й ноги…
– Потрапив до Афгані-стану в грудні 1983 року, – розповідає 46-річний Олек-сандр Кулібаба. – Служив у 70-ій окремій мотострі-лецькій бригаді в Кандагарі, був кулеметником на БТР-60 ПБ. Що сталося зі мною 28 травня, через півроку служби, пам’ятаю все, як сьогодні, адже це друге моє наро-дження. Його й відзначаю разом із прикордонниками, бо це їхній день. Тоді з напарником у засідці ми ліквідували афганських розвідників, але за ними пішла банда. Артвогнем наші їх відбили, але згодом душмани зайшли з іншого боку. Біля мене розірвалося дві гранати, окрім того, улучило 5 куль у руку й одна в груди. Добре, що був бронежилет, то шоста куля лише вибила ребро.
Олександр Петрович розповів, що самі ж солдати грамотно надали першу допомогу. Нога нижче коліна висіла лише на сухожиллі. Тож капітан медичної служби її просто відрізав. У госпіталі в Кандагарі вже ампутували ногу вище коліна й праву руку.
– Відійшов від наркозу: немає ноги, немає руки, – згадує воїн-інтернаціоналіст. – Міркую: оце приїде додому «подарунок». Хоча тоді не виникало думок, як ходитиму й, узагалі, як жити далі. Потім літаком мене перевезли в Ташкент, де пробув 12 діб. І аж тоді повернувся в Україну. Більше трьох місяців лікувався у Львові, там і протезування зробили. Протез руки, правда, недієвий, то відмовився від нього.
Олександр Кулібаба, повернувшись у рідну Бабанку (Уманський район), поступово навчився ходити на протезі й повернувся до звичного, якщо можна так сказати, життя. Спочатку одружився. Мав невгамов-ного друга, який не залишав ні дня Сашка на самоті, возив на мотоциклі в сусідні села, у клуби, на танці. Тож в Оксаниній і знайшов свою долю – Ніну. Молода сім’я отримала в Умані двокімнатну квартиру (аф-ганцям приділялася належна увага), згодом у них народилися син і донька. Олександр закінчив еконо-мічний факультет Умансь-кого сільськогосподарського інституту, працював на заводі «Еталон», а з 1994 року – на пенсії по інвалідності, хоча й займається громадського діяльністю, зокрема є членом правління об’єднаної ради воїнів-інтернаціоналістів Уманщи-ни.
– Уже за місяць дві тисячі кілометрів наїздив. Автомо-біль – мої ноги, інакше не скажеш, бо це для мене не розкіш, а необхідність. Дуже дякую голові облдержад-міністрації Сергієві Тулубу, який допоміг мені з машиною, – підкреслює Олександр Петрович. – Якби не Сергій Борисович, то не було б у мене цього автомобіля – це точно. І вдячний керівникові нашої ради воїнів-інтернаціо-налістів Олегові Зайченкові, котрий поклопотався за мене.
Саме голова правління об’єднаної ради воїнів-інтернаціоналістів Уманщи-ни Олег Зайченко в листопаді під час зустрічі очільника області Сергія Тулуба з представниками громад-ських організацій звернувся з проханням допомогти при-дбати автомобіль для Олек-сандра Кулібаби. І вже через місяць питання було вирішено.
– Ми дуже вдячні, що по-людськи віднеслися до інваліда, який дійсно заслу-говує поваги й так потребував автомобіля, – прокоментував Олег Володимирович. – Олександр Кулібаба – кавалер ордена «Червона зірка», у 1999 році від Президента України Л. Кучми отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Дві третини коштів, необхідних для придбання легковика, надали з місцевого бюджету, решту допомогли зібрати підприємці, трудові колек-тиви й небайдужі люди, яких у нас, на щастя, багато.
Надія Білоус
|
