Черкаська обласна газета Нова Доба

Заслужений журналіст України Петро Жук не боявся писати правду

У липні 2010 року громадськість Черкащини відзначила  80-річний ювілей заслуженого журналіста України Петра Миколайовича Жука. Вшановуючи ювіляра, голова обласної організації Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко від імені спілчанського загалу висловився, зокрема, так: «Ми вітаємо вас, як патріарха і корифея черкаської журналістики, як ветерана нашої творчої спілки, хоча слово «ветеран» у загальноприйнятому розумінні вам не зовсім підходить, бо за кількістю цікавих і змістовних публікацій у популярних виданнях, появою ваших нових книжок ви продовжуєте очолювати рейтинговий список, випереджаючи всіх молодших колег…».

Коли ж надали слово й самому ювілярові, то, знаючи його скромність, попрохали щоби він неодмінно розповів про те, завдяки чому досяг незаперечного життєвого успіху.

Рятівна очеретинка

— Я народився і виріс на березі річки Опалиха у селі Добровілля на Харківщині. Одного разу під час весняної повені та льодоходу  запускав у воду паперові кораблики. Один із них застряг між крижинами. Але мені так хотілося, щоб він доплив до самого моря, що я поліз на крижини. Кораблик поплив, але крижина вислизнула з-під моїх ніг, і я шубовснув у холодну воду. Мій переляканий молодший брат Іванко простяг мені довгу очеретину. Я не міг ухопитися за неї задубілими від холоду руками, тому вхопився зубами, а Іванко підтяг мене до рятівного берега…  У моїм житті було багато таких очеретинок, коли добрі люди рятували мене від небезпеки, допомагали подолати горе. А я старався і стараюся віддячити людям тим, чим міг, — зробив висновок Петро Миколайович.

Щодо свого уміння володіти пером, тобто журналістської майстерності, то ювіляр із притаманним йому гумором раптом усіх ошелешив:

— Якби можна було розпочати своє життя з початку, то я вже не пішов би на журналістську ниву, а став би ученим. Мій брат Іван став кандидатом фізико-математичних наук, професором, винахідником, створив радіотелескоп нової конструкції, став відомим вченим…

Заслужений журналіст України Петро Жук одержує пенсію, яка трохи перевищує тисячу гривень… Так, він міг би, без сумніву, стати видатним ученим, цілком забезпеченим усім необхідним. Але здобув визнання як журналіст, публіцист, краєзнавець, дослідник історії.

Смерть дивилася з німецького карабіна

Утім, його життєвий шлях міг назавжди обірватися і під час Великої Вітчизняної війни. У перерві між боями Семен Жук зі своїми синами, Петром та Іваном, збирали тріски біля не раз розтрощуваного під час боїв мосту, бо в степу дрова завжди були неабиякою дорогоцінністю. До мосту рухалася чергова німецька військова колона, і якийсь гітлерівець наказав збирачам трісок прибрати з дороги заготовлені для зміцнення мосту колоди. А коли вони відмовилися, він штурхонув батька дулом карабіна так, що  продер кожушок. Поставив їх над канавою, щоб упритул розстріляти всіх трьох, та останньої миті розправу несподівано зупинив вигук офіцера: «Гальт!» Це німецьке слово «стій» Петрик запам’ятав одразу на все життя.

Мало не звільнили за Біблію

Із тією жахливою небезпекою за мить від розстрілу Петро Миколайович порівнює небезпеку, яка нависла, було, над його сім’єю вже,  задавалася б, у мирний час  — у 1972-му, коли відзначалося 50-річчя утворення СРСР.

Петро Миколайович уже був давно одруженим із однокурсницею Валентиною Павлівною, яка народила йому двох синів.  Їхній старший син Микола готувався до вступу в Московський інститут міжнародних відносин. Хлопець ще в шкільні роки хотів збагнути християнське вчення, але зробити це без  Біблії було просто неможливо. Його спроби роздобути Біблію були марними.

Одного разу в передачі радіостанції «Дружба» зі Стокгольма Микола почув, що зі Швеції можуть надіслати Біблію поштою. Довірливий семикласник відправив туди листа. А що відповіді не одержав, то через деякий час відправив навздогін ще два листи, які, звісно, перехопила «контора глибокого буріння», як тоді зовсім не жартома називали Комітет державної безпеки СРСР. Юного дослідника християнства таємно взяли на спеціальний облік…

І ось коли він склав вступні іспити до МІМВ, «контора глибокого буріння» підняла тривогу: «Миколу Жука не можна зараховувати до престижного навчального закладу через те, що він хотів придбати Біблію, отже, він викликає підозру своєю ідеологічною незрілістю! А якщо син такий, то його батьки, можливо, також, мають майже антико-муністичні переконання, а тому не можуть працювати у компартійних газетах»… Відповідні «депеші» полетіли в Черкаси. Петра Миколайовича і Валентину Павлівну майже щодня викликали то в управління КДБ, то в обком партії.

«Очеретинку порятунку» простягнув проректор Харківського університету, Герой Радянського Союзу Петро Корж, з яким Петро Жук разом навчався. Він допоміг Миколі добре підготуватися і стати студентом радіофізичного факультету.

Микола пішов у науку. Зараз живе й працює в Канаді.

Другий син, Павло, за прикладом батька й матері таки пішов їхньою журналістською стежкою.

Мріяв стати розвідником

З дитинства Петро Жук захоплювався своїм дядьком — батьковим братом, Трохимом Семеновичем, військовим розвідником.

— Розвідник, насамперед, повинен мати чіпку пам’ять, бути спостережливим, кмітливим, сильним, — навчав дядько. — А для того, щоб розвивати пам’ять, слід завчати вірші, тексти…

Петрик вивчив напам’ять майже весь «Кобзар» Тараса Шевченка, завчав теореми, перечитував довідники, енциклопедії, словники. І тепер, навіть у свої вісімдесят, він зберіг чудову пам’ять.

Петро закінчив середню школу з однією четвіркою в атестаті й вступив до Харківського універ-ситету.

На відділенні журналістики філологічного факультету, яке він обрав, готували працівників для засобів масової інформації так, щоб за кордоном їх можна було використати і як розвідників. Вчили, крім усього, використовувати метод дезінформації. Кмітливі студенти-жартівники застосували знання на практиці, просунувши на шпальти ряду газет замітку про те, що в такому-то місті на кілька годин було зупинено рух транспорту, поки зварювали меридіан, який розірвався від перенапруги (повідомлення за малим не розповсюдило радіотелеграфне агентство України, але випусковий виявив, що згаданий меридіан через те місто не проходить)...

Скинулися по карбованцю на телеграму

1953 року для посилення контролю за підготовкою «акул пера» відділення журналістики в Харківському університеті закрили, а студентів перевели до Київського університету. Коли Петро Жук зі своїми однокурсниками прибув до Києва,  місць у гуртожитку їм не надали.  Тоді харків’яни влаштували демонстрацію протесту біля пам’ятника Тарасу Шевченку, але щоб їх не звинуватили в націоналізмі та антирадянщині, всі 45 студентів співали російською мовою улюблені пісні Ілліча, — лунав «Интернационал», «Вихри враждебные веют над нами», «Замучен тяжелой неволей»…

Коли ж і це не допомогло, студенти скинулися по карбованцю й надіслали телеграму тодішньому керівникові СРСР Микиті Хрущову. Наступного дня у Центральний Комітет Компартії України і ректору університету надійшла урядова телеграма: «Студентів негайно поселити і доповісти».

Під час розподілу Петро Жук попросився до «Черкаської правди», щоб працювати в Шевченковому краї. Оскільки він чудово знав українську, російську і світову літературу, молодого журналіста одразу залучили до підготовки доповідей і виступів першому секретареві Черкаського обкому Компартії України Борисові Вольтовському, який любив підкріплювати сказане цитатами класиків літератури. Крім них, Петро Жук щоразу намагався вставити у доповіді й виступи самокритику і критику.

Далі він без погодження почав додавати самокритики у парадні звіти відповідальних працівників. Ті керівники обурювалися. Над головою Петра Жука зібралися грозові хмари. За зухвалість і сміливість його могли звільнити з роботи. Врятував журналіста від розправи за «самоуправство» той же Вольтовський, який розпорядився, щоб у будь-якому звіті відповідальних працівників обов’язково був розділ, присвячений критиці та самокритиці. Петрові Жуку висловили подяку…

Низка його публікацій в обласній та республіканських газетах стосувалася грошової оплати праці доярок та зниження собівартості молока. Як наслідок, у колгоспах поступово відмовилися від оплати праці доярок за трудодні, розпочали запроваджувати грошову оплату. Праця доярок стала престижнішою.

Узагальнивши кращий досвід, Міністерство сільського господар-ства СРСР розробило відповідні рекомендації, а журналіста Петра Жука  1956 року нагородили  медаллю Виставки досягнень у народному господарстві СРСР.

“Звільнити за націоналізм!”

1960 року Петро Жук охоче погодився перейти у новостворювану газету «Молодь Черкащини» разом зі своїми колегами Василем Симоненком і Станіславом Буряченком. Петро Жук часто їздив у відрядження разом із Василем Симоненком, вони удвох готували святкові номери, хоча на літучках «гризлися», коли ділили газетну площу: цікавих матеріалів було багато, а газета — не гумова, не розтягувалася…

27 березня 1963 року  «Молодь Черкащини» закрили. Через кілька років Петро Жук прийняв запрошення першого секретаря Черкаського обкому Компартії Олександра Андреєва і створив нову «Молодь Черкащини.

За дорученням колективу редактор Петро Жук порушив клопотання про присвоєння імені Василя Симоненка одній із центральних вулиць Черкас. Страхополохи йому не радили проявляти ініціативу. А коли вулицю таки назвали іменем поета, а при “молодіжці” почала діяти літературна студів імені Василя Симоненка, в усі партійні та державні органи посипалися провокаційні анонімки з вимогою негайно звільнити з журналістської роботи за «націоналізм» Петра Жука, Петра Линовицького, Миколу Сніжка, Антоніну Веретик та інших працівників «Молодіжки».

Незважаючи на це, Петро Жук узяв на роботу майбутнього лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, письменника Василя Захарченка, за яким пильно стежила «контора глибокого буріння».

Петру Миколайовичу і тепер не бракує творчої наснаги. У нього багато задумів, енергії. Щодня проводить кілька годин за робочим столом. Кращим відпочинком вважає роботу в саду і на городі разом із правнуками.

Знаходить час, щоб перечитувати всі обласні та центральні газети. «Професія вимагає!» — говорить патріарх української журналістики.

Василь ТРОХИМЕНКО, відповідальний секретар Черкаської обласної організації НСЖУ