Черкаська обласна газета Нова Доба

  – говорить 87-річний член Національної спілки письменників України Михайло Іванченко Його талант та вклад в українську літературу визнано на всеукраїнському рівні. Нині він хоче здійснити ще одну заповітну мрію – випустити у світ  книжку про своє рідне село Гусакове.
Він працює до знемоги, самовіддано, натхненно. Мозолистими тремтячими руками обережно торкається клавіш комп’ютера – виливає із найпотаємніших схованок  зболеної душі пекучі спогади: дитячі враження  голодного дитинства, героїзм та звитягу вільного козацтва, роки ув’язнення в арбайтстаборі та в сталінському ГУЛАЗі. І того, хто прочитав хоча б одну книжку чи один спогад письменника,  вражають  глибока життєва правдивість і моторошна трагічність тих часів.
8 січня 2008 року в день народження «витязя української поезії» Михайлові  Іванченку за роман-хроніку «Дума про вільних козаків» було вручено обласну літературну премію імені Василя Симоненка. Ця перша літературна відзнака, як і широка публічна увага до його творчості, зігріли душу вже немолодої людини. Ця подія стала логічним продовженням іншої, також явно запізнілої, – прийняття Михайла Григоровича до складу Національної спілки письменників України.

Батько – сотник вільних козаків – став Михайлові прикладом для наслідування
Йому часто сниться босоноге дитинство: ніжні лагідні руки матері пестять його русяву голівку, а голос батька владно промовляє: «Борися, сину, за волю державну. Не забувай, що ти – українець!»
Роки його дитинства минали після громадянської війни, коли в душах українців ще звучав, немов набат, «золотий гомін» національно-визвольної боротьби за українську державність, у якій його батько, Григорій Іванченко, та родичі й сусіди з Гусакового брали найактивнішу участь.
Батько завжди був опорою для своєї сім’ї. Саме він допоміг родині вижити в голодомор.
– Найтрагічніший спогад того часу – смерть сестрички Олі. Мама лежала на ліжку розпухла від голоду, збайдужіла. Я покликав  нашу родичку – бабусю Килину. Вона прочитала молитву, а мені наказала викопати ямку в сливнику. Я не робив цього, а чекав: може, сестричка ще прокинеться, розплющить повіки. З цією думкою і заснув. А вранці, коли прокинувся, побачив у хаті батька, який носив задубіле тільце по хаті й плакав. Батька взяли до колгоспу старшим конюхом. Коні ж, як і люди, були виснажені  – помирали, тому дома в нас на сковорідці щодня шкварчала конина. Отим і порятувалися, – пригадує Михайло Григорович історію життя своєї родини.
Арешт і розстріл батька, сотника вільного козацтва 1918 – 1919 років, у 1938-му стали незагойними ранами, які порушили його мрії, але не зламали вдачу. Саме сила волі, незламний дух батька загартували характер підлітка, допомогли достойно пережити лихоліття й тяжкі удари долі.
Роки Великої Вітчизняної війни стали навдивовижу розмаїтими для Михайла Іванченка. Спочатку разом із Тальнівським агротехнікумом, де навчався, евакуювався на схід, був у маршовій роті, яка направлялась на Умань. Після невдалої евакуації повернувся в рідне село. Під окупацією допомагав похідній групі ОУН відкривати «Просвіту», розповсюджував націоналістичні листівки, за що був забраний поліцією і відправлений остарбайтером у рейх. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі. Потім був у його біографії арбайтстабір цегельні в селищі Шаррель.
– Як потрапив туди, дістав зі своєї торбинки зшитка в клітинку. Огризком олівця розпочав писати щоденника. Лихословив у ньому Гітлера з його новим ладом. Відбивався від розпачу й приреченості. Думав:«Невже мені на роду написано: тримати над собою небо в клітинку?», – гортає ще одну сторінку своєї біографії Михайло Григорович.
Та він був із тих молодих патріотів, які не могли спокійно підкорятися «новим господарям». Познайомився з підпільниками ОУН ( СУМ ). Публікував свої вірші в українських часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос».
– Коли в «Дозвіллі» вперше надрукували мого вірша, почувався іменинником. Адже ж удома поет Іван Гончаренко з «Молодого більшовика» відхилив мою лірику як «не більшовицьку і мало вправну». На все життя я запам’ятав слова Василя Онуфрієнка, звернені до остарбайтерів у «Дозвіллі»: «Не важливо, коли той чи інший із нас буде в Україні, важливо – в якій Україні». Тобто: 
«Ким ми повернемося: комсомольцями чи національно свідомими українцями?» Ця думка стала основним лейтмотивом книжки «Остарбайтерський сир», яка нещодавно, у 2010 році, побачила світ у видавничій фірмі «Відродження», що в Дрогобичі,  – показує свій 410-сторінковий роман-спогад письменник. – Написати його мене спонукало пережите та замовчування комуністами української націоналістичної боротьби проти німецького нацизму.
Курс українознавства він заочно засвоїв в Українському техніко-господарському інституті в місті Подєбради, що в Чехії. Звичайно, така любов до «націоналізму» не могла залишитися непоміченою «пильним оком комуністичного нагляду». Тому, коли по закінченні війни Михайло Іванченко перебував на службі в «совєтскій» армії біля Дрездена, а згодом – і в Україні, у 1947-му році «компетентні органи» відшукали  його публікації. Це й стало приводом  для арешту  й засудження Михайла Григоровича на 10 років сталінських таборів.
– Як не дивно, але саме за ґратами в Полтавській в’язниці відбулася в моєму житті доленосна зустріч із художником Миколою Бондарем. Він закінчив художній інститут, його літографічні портрети Лесі Українки та Котовського відомі всій Україні. За німецької окупації відроджував культуру української нації, редагував «Золотоніські вісті». Потім працював художником Тернопільської обласної газети, співпрацюючи з ОУН. Так потрапив до рук КГБ. Всебічно обдарований, досконалий творець був фанатично залюбленим у мистецтво й тому із захопленням читав лекції своєму єдиному учневі. Добрим словом я згадував його у зонах Заполяр’я, адже ж саме завдяки його урокам мені іноді вдавалося попрацювати зеківським художником, хоча  й мав у своєму формулярі застережливу помітку: «Склонен к побегу. Использовать только на общих работах», – з теплотою в голосі  говорить про свого вчителя Михайло Григорович.

«Державність України – це велика перемога, здобута багатьма поколіннями українців»
Відбувши до кінця «десятирічку», повернувся в Україну, до рідного краю, працював «під гласним і негласним надзором» художником-оформлювачем у будинку культури і на підприємствах, бо, як говорить Михайло Григорович, « у літературу мене не пускали». Закінчив заочний курс малюнка й живопису Московського народного університету мистецтв. У його колекції – безліч художніх полотен, головний лейтмотив яких – наша минувшина та славна козаччина.
Проголошення державної незалежності України він зустрів і як велику перемогу, здобуту багатьма поколіннями українців, і як свою власну перемогу. Саме останні двадцять «незалежних» років стали плодоносними для письменника. Про прикоріння українського народу на своїй подніпровській землі автор розповів у своїх науково-популярних книжках «Дивоцвіт прадавніх слов’ян» та «Таємниці нашої прадавнини». З’явилися й збірки його поезій «Полиновий цвіт», «Бунчук вітрів», «Осіннє чересло». У 2002 році письменник відродив і альманах «Плуг», започаткований С. Пилипенком у 1922 році. У часописах з’явилося понад півтисячі його публікацій з краєзнавства, історії, літературознавства. Також виходить у світ його роман-хроніка «Дума про вільних козаків».
– Роман «Дума про вільних козаків» шість літ «мандрував» по видавництвах. І нарешті у 2006-му році побачив світ у видавництві імені Олени Теліги. Цей роман здобувся на неабиякий розголос і прихильні оцінки критиків і читачів. Адже ж, незважаючи на свою «думність», роман явив далеку від красивої романтики конкретику – боротьби, крові, зрад, високого й ницього, надій і розчарувань. Нині я працюю над книжкою про своє рідне Гусакове. Адже ж завжди,  у які світи не закидала мене доля, спогади про свою рідну землю завжди гріли душу. Тут  зустрів свою долю – дружину Галину. Разом із нею виростили й благословили на самостійне життя двох дітей. Донька Наталія – бухгалтер відділу освіти Звенигородської райдержад-міністрації, нині проживає у Звенигородці, а син Григорій – кандидат технічних наук, доцент і декан у Київському національному університеті будівництва і архітектури. Це за його допомогою та спонсорів  видав книжку «Таємниця нашої прадавнини». Я вдячний своїм рідним та землякам, які підтримують мене в моєму починанні, – ділиться своїми задумами мій співрозмовник. – Ця книжка обов’язково має побачити світ. Це мій синівський обов’язок – написати історію рідного краю.
– Це буде найперший найправдивіший і найзмістовніший літопис про Гусакове. Ми всіляко сприяємо Михайлові Григоровичу в зборі матеріалів для книжки: фотографій, мемуарів, оповідей. Єдина проблема – це фінансування, тому будемо щиро вдячні всім спонсорам, які допоможуть письменникові у виданні часопису, – говорить сільський голова Гусакового Володимир Олександрович Теліженко.
Алла СЛИНЬКО, Звенигородський район, фото автора