Черкаська обласна газета Нова Доба

Його документальні стрічки демонстрували навіть в ООН 8 грудня минає третя роковина від дня, коли відійшов у вічність наш талановитий земляк Володимир Микитович Артеменко (1936–2008). Він – професійний актор і режисер театру, кіно і телебачення, Заслужений діяч мистецтв України (2000), лауреат Республіканської премії ім. Я. Галана (1984), лауреат премії Фонду Тараса Шевченка (1995), багаторазовий переможець кіно- і телефестивалів. Він ввійшов у історію українського мистецтва як неперевершений режисер-кінодокументаліст. Його творчий шлях до світового визнання був складним, але й творчі здобутки  вагомі: 72 документальні й художні фільми, кіножурнали і відеоролики. Проте широкому загалу його ім’я ще маловідоме,  а життєпис чекає дослідників.

Творчі  нахили  успадкував  від  батька

Народився Володя 9 березня 1936 року в селі Мельники  колишнього Іркліївського району Полтавської області (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Його батько – Микита Сергійович  (1910–1941) був завідуючим клубом, активним учасником художньої самодіяльності, режисером сільського драматичного гуртка,  до того ж, грав у духовому оркестрі на трубі. Під час гри любив відбивати ритм ногою, за що отримав прізвисько Гупало, яке перейшло і на сина. Мати – Улита Пилипівна (1911–1998) працювала в колгоспі. Володя мав ще сестру Ніну (1941–2008), яка в повоєнний час переїхала до Волгограда й працювала там на тракторному заводі.
У перші ж місяці війни, улітку 1941 року батько обійняв сина, вагітну   дружину й пішов на фронт. Загинув під Смоленськом, так і не побачивши новонародженої доньки. А Володя з матір’ю і маленькою сестричкою залишився в окупації.
Відразу ж  після  звільнення хлопець пішов до школи. Любив літературу та історію. Вчився добре, а ще відвідував драматичний гурток, в якому був і режисером, і актором, і художником-декоратором. Мабуть, це йому передалося від батька.
Якось, уже у випускному класі, потрапила Володимиру на очі  замітка  в молодіжній газеті про новий фільм “Ластівка”. Одну з головних ролей у ньому виконав  студент Харківського театрального інсти-туту Валентин Черняк. Володимир написав йому листа й отримав щиру підбадьорливу відповідь. Так сформувалася мрія – стати актором.

Шлях у мистецтво починав актором

У 1953 році, після закінчення Мельниківської десятирічки, Володимир Артеменко їде до Харкова вступати до театрального інституту. Проте перша спроба була невдалою. Тоді хлопець пішов працювати завідуючим клубом у с. Загородище Іркліївського району.
Наступні чотири роки Володимира Артеменка пов’язані з Балтійським флотом. Служив радіотелеграфістом на острові Осмуссаар. Дослужився до старшого матроса. У цей період багато малював. Цей хист помітило начальство. Йому придбали фарби, пензлі, надали можливість частіше виходити на берег і малювати пейзажі. А ще він малював портрети своїх керівників. Особливо гарно йому вдавалися шаржі. Робив їх швидко й точно на радість тим, кого зображував.
Після демобілізації  Володимир знову поїхав до Харкова. Цього разу фортуна була на його боці, і з 1959 по 1963 рік  він навчався на акторському факультеті (художній керівник курсу – народний артист СРСР Д.І. Антонович). Жив у гуртожитку, а оскільки студентської стипендії на життя не вистачало, то постійно підробляв у цирку й оперному театрі. Під час літніх канікул разом зі студентами консерваторії, їздив із творчою бригадою по селах, де давали самодіяльні концерти.
Володимир був хлопець видний: високий, стрункий, подобався дівчатам. 2 листопада 1961 року його запросили вести концерт до дня Великої Жовтневої  соціалістичної революції у клубі зв’язківців. Там він і познайомився з майбутньою дружиною  Марією Микитівною Полєжаєвою (1941 р.н.), оператором 6-го відділення зв’язку й активною учасницею художньої самодіяльності.
Першим робочим місцем молодого актора став Вінницький музично-драматичний театр ім. М. Садовського. 17 вересня 1964 року Володимир Артеменко одружився. Шлюб зареєстрували в Харкові, але ще деякий час молодята жили нарізно. Він – у Вінниці, а вона – у Харкові. У 1965 році Володимир Артеменко перевівся до Черкаського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Тут йому дали невеличку кімнату в сімейному гуртожитку, і він забрав дружину до себе. Свою кімнату подружжя називало  “пеналом”, бо була вона довгою і вузькою. Мали свій розкладний диван, столик і дві табуретки. Ось і всі меблі.
Працюючи у Вінниці  й Черкасах, як актор, Володимир Артеменко пробував себе і в режисурі. Здійснив постановку дитячих спектаклів “Ріпка” і “Хоробрі музики”. За 1963–1968 роки зіграв у театрах понад 15 головних ролей. Серед них: Назар в спектаклі “Марина” М. Зарудного, Максим Брага “Чебрець пахне сонцем” О. Коломійця, Мирон Кагарлик “Сині роси” М. Зарудного, Потап “Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького та ін., за які неодноразово  був премійований на різних фестивалях і конкурсах.

Його  покликала  магія  кіно

Актор – професія творча, але все ж залежна. А у Володимира росло прагнення бачити світ  своїми очима. Його владно кликало до себе кіно, і актор Володимир Артеменко змінив театральний кін на студентську аудиторію. У 1968 році він вступає на кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (художній керівник курсу – народний артист України М. Мащенко).
Дружина, Марія Микитівна, працювала на той час в облстатуправлінні, надіялася  отримати в Черкасах квартиру, але чоловік покликав за собою в Київ. Жили перші дні в друзів, а потім найняли кімнату в приватному секторі. Марія Микитівна почала працювати нянею, а згодом вихователем у дитсадку. Заочно закінчила педучилище.
Володимир Артеменко був найстарший на курсі. Його шанобливо називали “батько”. Серед однокурсників були: Сергій Іванов, Володимир Талашко, Олег Фіалко, Катерина Брондукова та ін.
По закінченні інституту Володимира Артеменка направили на роботу до Української студії хроніко-документальних фільмів. Починав з асистента режисера й виріс до режисера вищої категорії. Так, ставши кінорежисером, він обрав для себе документальний екран. Один за одним почали виходити його фільми.
Такі фільми, як “Солдатські вдови”, “Мене вбито в Сталінграді”, “Слово після страти”, “Сільський оркестр”, були відзначені преміями й дипломами різних кінофестивалів, а фільм “Солдатські вдови” отримав два головні призи: на Міжнародному кінофестивалі “Молодість-83” і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році.
Кінокартини “Солдатські вдови” й “Мене вбито в Сталінграді” були показані на XXXVIII i  XXXIX сесіях Генеральної Асамблеї ООН як найкращі фільми, що показують трагедію людей в роки війни. У Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни в м. Києві є зал, який присвячений вдовам України. Він створений народним художником України А. Гайдамакою і побудований на основі фільму “Солдатські вдови”. При виході із зали відвідувачам демонструють цей фільм.

У його героях – доля народу і сила добра

Як у документальних, так і в художніх фільмах режисера Володимира Артеменка правдиво зображені конкретні люди з їхніми успіхами й  недоліками. Його герої цілеспрямовані й сильні духом, їм притаманні доброта й людяність. Вони яскраво і тонко віддзеркалюють  свій час і епоху, у якій жили. Прикметно, що режисер постійно підтримував зворотний зв’язок із героями своїх картин. Вони йому телефонували, писали листи, нерідко заходили в гості.
Цікаво, що й фільми, бувало, допомагали в їхньому житті. Так, після перегляду в Мельниках “Солдатських вдів” правління колгоспу прийняло рішення про 20-карбованцеву надбавку вдовам до пенсії. Федір Городенко – воїн-інвалід, герой фільму “Мене вбито в Сталінграді”, отримав автомобіль, а Григорій Мосійчук – фронтовик-полковник, герой фільму “Зійшов солдат на п’єдестал”, отримав Державну премію СРСР за створення пам`ятника визволителям м. Львова від фашистських загарбників.
Не поривав В.М. Артеменко творчих зв’язків із рідною Черкащиною. Тут, на черкаській землі, він зняв фільми «Школа в Сахнівці», «Сільський оркестр», «Літо з осінню зустрічається», не кажучи вже про знаменитих «Солдатських вдів». Знімав він у нашому краї і епізоди інших своїх фільмів.
Маючи за плечима творчий і життєвий досвід, на початку XXI ст, Володимир Артеменко виступив і як викладач. Він підготував і випустив, як художній керівник, курс режисерів телебачення в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Його фільми “Іван Котляревський”, “Шевченко і російська література” та “Богдан Хмельницький” рекомендовані Міністер-ством освіти і науки як посібники для учнів у школах України.
У 2008 році Володимир Артеменко відкрив кінофестиваль “Батьківські джерела” в своєму рідному селі Мельники на Черкащині. Він був присвячений 85-річчю Чорнобаївського району і 50-річчю Національної спілки кінематографістів України. Того ж року режисер працював над фільмом “Польові випробування україн-ської вдачі” про українську художницю Даніелу Леонович, яка прожила довгий час у США, але повернулася жити в Україну. Проте фільм лишився незавершеним через раптову смерть режисера.
Цього року керівництво студії «Укркінохроніка» прийняло рішення відновити зйомки фільму, але головним героєм зробити Володимира Артеменка. Режисером фільму про режисера виступив друг В. Артеменка – Володимир Васильєв, оператором – син режисера – Сергій Артеменко. Директором картини стала донька В. Артеменка – Наталія Бутраєва. Картина майже завершена, і її прем’єра планується на грудень 2011 року. Створений фільм – це данина пам’яті видатному режисерові й нашому земляку.
Микола Щербина, Тамара Бережна