Черкаська обласна газета Нова Доба

що вп’ятеро перевищувала мінімально допустиму річну 25 років тому, 14 грудня, було завершено будівництво саркофага над зруйнованим реактором Чорнобильської АЕС. Трагедія світового масштабу зачепила своїм чорним крилом мільйони людей. Та найбільше перепало тим, хто ціною свого здоров’я, а то й життя, рятував світ від мирного атома, що раптом вийшов з-під контролю.
Серед тих, хто ліквідовував наслідки аварії, був і черкащанин Сергій Корочкін. Події тих днів живі в його пам’яті. Ніби те сталося вчора…

«Партизанити» довелося в Чорнобильській зоні
У Черкаський міський військкомат його викликали в суботу, 26 вересня 1986 року. Там вручили повістку для проходження спеціальних військових зборів строком на 180 діб. У служивих це іменувалося «піти в партизани». Ніхто не відмов-лявся, бо за ухилення від військових зборів стаття 192 Кримінального кодексу УРСР передбачала покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох років.
Наступного дня групу «партизанів» приблизно з 30 осіб посадили в автобус і повезли в Білу Церкву. Там, у пересильному пункті військової частини, їх обмундирували. Цивільний одяг здали на склад. Потім хлопців розсадили на бортові «Урали» й повезли в село Стещину Поліського району Київської області. «Парти-занити» довелося в Чорнобильській зоні.
Оскільки строкову службу в лавах Радянської Армії Сергій Корочкін проходив воєнфельдшером, то й попав у медсанбат.  Служив черговим фельдшером у приймально-сортувальному відділенні. Жив у армійсь-кому наметі, харчувався в такій же, наметовій, їдальні. Усі їли з особистих котелків, які потім мили холодною водою. Кілька разів на санітарній машині супрово-джував важких хворих у госпіталь Київського війсь-кового округу.
У середині жовтня його було відкомандировано для подальшого проходження служби в роту БТР фельд-шером-дозиметристом. Військова частина розташо-вувалася в піонерському таборі «Казковий» села Новошепеличі на річці Сахан – це в третій зоні небезпеки, за 7–8 кілометрів по прямій від ЧАЕС.

«У Чорнобилі зруйнувалися й повипадали всі зубні пломби»
Дозиметрист Сергій Корочкін вимірював рівні радіації на місцевості, на колесах БТРів, на мийці машин, вів журнал серед-ньодобового рівня радіації, надавав першу медичну допомогу, виписував меди-чні довідки тим, хто звільнювався. Вихідних і свят не було.
– Задача нашої окремої роти БТР полягала в тому, щоб возити по всій території станції на бронетран-спортерах, в днище яких залито по 6 тонн свинцю, спеціалістів і московських професорів, що брали участь у ліквідації аварії, – розповідає Сергій Сергійович. – БТР упритул під’їжджав до якого-небудь об’єкта, я вимірював рівень радіації в цьому місці, а професори й атомники, які перебували в машині, визначали, скільки можна перебувати просто неба, з’ясовували, що й де на схемах і в планах. Потім один вискакував з БТРа, шви-денько відкривав чи закривав якийсь вентиль, знімав показники якого-небудь датчика або закручував чи відкручував болти на різноманітних засувках і біг назад. Зазвичай на це йшло 4-5 секунд, інколи – до 10 секунд. Потім вибігав наступний і продовжував роботу попередника – робив ще кілька обертів гайкового ключа або докручував кран. Після цього їхали до іншого об’єкта, і все повторювалося спочатку. Щоденно ми здійснювали контроль за будівництвом саркофага над зруйнованим реактором.
На атомній станції Сергій Корочкін отримав пропуск для безперешкодного доступу в будь-які її приміщення й цехи. Він супроводжував особовий склад роти на бойовому чергуванні по станції, вимірюючи рівні радіації в місцях роботи водіїв БТРів, а також і в безпосередній близькості від зруйнованого четвертого реактора. Брав участь у нарадах-інструктажах, які відбувалися на третьому поверсі станції. Медика-менти й перев’язувальний матеріал отримував у медпункті станції на першому поверсі.
А в Чорнобилі, у міськкомі партії, де розташовувався штаб ліквідації аварії, отримав ще один пропуск із позначкою «всюди» – для вільного проїзду по 30-кілометровій зоні.
Після прибуття зі станції на базу, в піонертабір, Сергій Сергійович одразу ж приймав душ і змінював білизну, одяг та взуття, тому весь час ходив у новій одежі. Лазня працювала цілодобово. Жив у окремому дерев’яному збірно-щитовому будиночку, що опалювався «буржуй-кою».
Під ліжком у нього стояло два ящики: один із солодкою водою (лимонадом) для пиття, другий – з мінеральною «Боржомі», «Єсентуки» – для умивання й чищення зубів.
Як тільки вода закінчувалася, фельдшер-дозиметрист Корочкін їздив на станцію міняти порожні пляшки на повні. Дорога до станції пролягала через «рудий ліс», який став таким після аварії. Його проїжджали на максимальній швидкості, через те, що там був дуже високий рівень радіації.
У таборі було безплатне кіно вечорами, інколи приїжджали різні артисти з Києва. Газети «Правда» й «Известия» також були безплатними.
– За час перебування на ЧАЕС у мене зруйнувалися й повипадали всі зубні пломби, – згадує Сергій Сергійович. –  А одного разу на цілий тиждень і сам загримів у медсанбат як пацієнт. Діагноз: екзогенний вплив радіоактивних речовин. Гемоглобін у мене геть упав. Подзвонити додому я їздив на АТС у Чорнобиль, але зробити це не завжди вдавалося – там постійно були великі черги, а таксофонів усього два. Кілька листів укинув у поштову скриньку в центрі Чорнобиля, але, як з’ясувалося пізніше, звідти їх ніхто не виймав. У Чорнобилі мене особливо вразив вигляд дитячих пелюшок і розпашонок, які висіли на балконах покину-тих будинків у пустому місті.

Ледве не отримав догану за несплачені партійні внески
Усім призваним через військкомати «партизанам» виплачувалися добові: 105 карбованців на місяць. Кілька разів Корочкін їздив у магазин. Найближчий діючий магазин і пошта були в білоруському містечку Брагін – за 120 км від Чорнобиля.
30-кілометрова Чорно-бильська зона була закрита для проїзду. В’їзд-виїзд здійснювався лише за пропусками. На всіх дорогах стояли пости ДАІ, військові КПП, пункти ПУСО (сані-тарної обробки), радіаційного контролю і мийки автомобілів. Єдиною вільною для проїзду дорогою була дорога по понтонному мосту через річку Прип’ять у Білорусію. Певно, тому вільною, що в той бік ніхто не їздив.
Сергій Корочкін прига-дує, що кілька разів фотографувався на фоні станції зі своїми побра-тимами, але з того нічого не виходило – фотоплівка засвічувалася через великий рівень радіації.
15 листопада команду-вання військової частини подало заявку на його заміну, бо він набрав дозу опромінення в 20 рентген. Однак заміна не приходила, і він продовжував перебувати на службі. За час його перебування в роті БТР особовий склад змінювався двічі. Люди служили по 25–30 днів і відправлялися додому, набравши свою дозу радіації (до 15 рентген). Співробітникам військ-коматів легше було знайти на «гражданці» водіїв БТРів, ніж відшукати фельдшера.
Заміна прийшла 4 грудня. Корочкіну видали довідку про те, що він отримав дозу опромінення в 25 рентген і потребує двотижневої відпустки. Це була максимальна доза опромінення, яку дозволялося тоді писати в довідках. Відзвітувався за відрядження, отримав документи і, не заїжджаючи в Білу Церкву за своїми речами, виїхав у Черкаси.
– Шістдесят дев’ять діб я «усмиряв» мирний атом, з яких 45 – перебував безпосередньо на станції і біля неї, – каже Сергій Сергійович. – Отримав дозу опромінення в 25 рентген! Максимально ж допустима доза – 5 рентген за рік. Час перебування на ЧАЕС мені оплатили в трикратному обсязі. З тієї суми вирахували 36 карбованців партійних внесків. Доходило до абсурду: у Черкасах на роботі, в УМВС, мені ледве вдалося уникнути суворої догани за те, що три місяці не платив  тих клятих внесків.
У 1987 році військова частина, де Сергій Корочкін «партизанив» під час ліквідації аварії, була розформована, всі документи й майно знищені через їх велике радіаційне забру-днення.
У 1993 році він отримав групу інвалідності. Нагоро-джений медалями «За верность долгу и присяге», «Захиснику Вітчизни», «20 років Чорнобильської ката-строфи» та інші.
Володимир БЕЗУГЛИЙ, фото з домашнього архіву героя публікації