|
 Цю мрію не могла зруйнувати навіть війна
Ця розповідь – про хорошу людину, першу вчительку багатьох городищан Любов Михайлівну Шадуру. Це справжня особистість з багатим внутрішнім світом, значним професійним досвідом та цікавою біографією.
Родом Любов Михайлівна з Набокового. У 1940 році на відмінно закінчила 7 класів. Це була достатня шкільна освіта, щоб розпочати будувати власне професійне життя. З дитинства мріяла стати вчителькою, іншої долі для себе навіть не уявляла. Але батько тоді працював на Донбасі, тому забрав Любу до себе. Там довелося навчатися залежно від можливості, а не від бажання. Так закінчила перший курс фармацевтичного технікуму.
А потім почалася війна. Про ті часи Любов Михайлівна згадує з великим сумом і сльозами на очах. Усю молодь організовано збирали на будівництво протитанкових ровів біля Луганська. Люба була ще неповнолітньою, її на ці роботи не брали. Але вона дуже хотіла захищати Батьківщину, тому домоглася, щоб прийняли в молодіжну бригаду. Копали захисні рови шириною 5 м і глибиною 3 м. Як поглянути здалеку, то люди метушилися, ніби мурашки. Якось у небі з’явився німецький літак. Летів так низько, що можна було розгледіти не тільки обличчя пілота, а навіть його золоті зуби. Молодь боялася, що сипатимуться бомби. Але з літака полетіли тільки листівки нахабного змісту:
Советские девочки и дамочки,
Не копайте ямочки!
Придут наши таночки –
Зароют ваши ямочки.
Як почалася окупація, Люба з матір’ю і сестрою пішки вирушили додому, до Набокового. Треба було якось рятуватися від голоду. Йшли полями, адже дороги зазнавали бомбардувань. Заходили в населені пункти, щоб якісь речі виміняти в людей на їжу, заночувати. Так пішки йшли два місяці! Тільки із Цвіткового пощастило під’їхати товарняком до Городища.
На щастя, хата вціліла, сусіди допомогли обжитися. Потім приїхав конячкою батько. Намагалися вижити наперекір лихоліттю. У Набоковому відновила діяльність школа. Директором був Леонтій Сергійович Кучеренко з В’язівка. Він допоміг Любі уникнути неволі. Коли на молодь влаштовували облави, щоб відправити на примусові роботи до Німеччини, він переховував Любу в старій шафі на горищі школи. А ось батька й сестру Віру таки забрали.
Коли почалася Корсунь-Шевченківська битва, повз їхню хату проходили великі військові частини. Тому довелося переби-ратися до бабусі, до більш безпечного місця в центрі села. Назавжди запам’ятала, в яких важких умовах проходило звільнення. Була страшна негода, техніка грузла в багнюці, військові кликали людей, щоб допомогли виштовхати машини.
Навіть у такий тяжкий період дівчина не зрадила своїй мрії – вона хотіла бути вчителькою, відчувала, що це її доля. Тому відразу після звільнення території вступила до педагогічного училища в Корсуні. Це були яскраві студентські роки, сповнені радості та ентузіазму, коли із задоволенням навчалася, прагнула швидше стати до омріяної роботи в школі.
Закінчила училище 1947 року. Святкуючи випуск, уся група пішла до річки Рось. Почули від старожилів легенду, що колись у місті жили хлопець Ян (поляк за націона-льністю) і українська дівчина Наталка. Вони кохали одне одного. Але його батьки були категорично проти. Адже вони були багатими, а дівчина – бідною. Не маючи сил перенести розлуку, молоді люди взялися за руки й кинулися з кручі у воду. На честь бідолашних Яна й Наталки та гора й досі називається Янталка.
На згадку про випуск і щасливі студентські роки випускники педучилища сфотографувалися. Розмістилися на великій вербі, поваленій вибухом снаряда у воду. На фотокарточці всі молоді, красиві, сповнені надії. Люба – в центрі в білому платті й з довгими косами.
Після училища Любов Михайлівна отримала направлення працювати учителем початкових класів у Городищенську школу № 1. Відразу їй дістався дзвінкоголосий третій клас. Так бездоганно в одній школі відпрацювала 50 років! Це зараз добре, якщо у класі набереться 12–15 учнів. А тоді в кількох паралельних класах навчалося по 30— 44 учнів. Любові Михайлівні завжди діставався клас “А”. Упродовж 25 років вона паралельно очолювала районне методичне об’єднання вчителів початкових класів. Її уроки завжди проходили цікаво, були змістовними. Існувала традиція – по закінченні навчального року варили кашу біля Жукового ставу. А ще їздили на екскурсії Тарасовими місцями, в музеї Корсуня-Шевченківського, Черкас, Києва… Так учні отримували знання та всебічний гармонійний розвиток. За зразкове виховання учнів Любов Михайлівна має звання «Відмінник народної освіти», занесена до Книги пошани області, отримала багато грамот. Вона має статус учасника війни.
Звичайно, запорукою успішної педагогічної роботи була міцна сім’я, злагода й взаємоповага в родині. У 1948 р. Любов Михайлівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Володимиром Микитовичем Шадурою. Він тоді працював завучем у Дирдинській школі й викладав російську мову. Разом вони побудували дім у Городищі, виростили двох синів, які здобули вищу освіту, нині працюють за фахом. Три внуки теж мають вищу освіту. Вже дочекалася Любов Михайлівна і двох правнуків. Усі рідні й близькі її дуже люблять, поважають, завжди допомагають.
Навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, Любов Михайлівна відчуває увагу колишніх учнів. Щороку її запрошують на зустріч випускників. У повсякденному житті часто зустрічається зі своїми колишніми учнями. Тепер вони вже сивочолі, деякі роз’їхалися по далеких світах. Наприклад, Анатолій Горовий – тепер науковий співробітник історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Він художник, письменник, автор сценаріїв телевізійних документа-льних фільмів… А Петро Каневський – взагалі живе за океаном, в далекому Чикаго (США) працює лікарем-хірургом. Але коли приїздить до Городища, завжди відвідує свою першу вчительку.
Любов Михайлівна на своєму віку зазнала чимало випробувань, особливо в молоді роки. Але доля нагородила за ті переживання щасливою сім’єю та улюбленою роботою, про яку мріяла з дитинства. Зізнається, що якби довелося вибирати нове життя, вона б знову обрала свою долю.
Володимир ЧОС, Городище, фото автора та з архіву героїні публікації |
