Черкаська обласна газета Нова Доба

У селі Мельники, що на Чигиринщині, родину Васюр знають усі.  А як інакше, коли тут виховується настільки  незвичайний малюк.
Так уже вийшло, що у дворічному віці класичні  плюшеві ведмедики та пластмасові машинки до смаку малечі не припали. І коли більшість дітлахів, утрапивши до крамниці іграшок, не дадуть батькам вільно дихнути, поки не отримають бажане, то з Іванком усе набагато цікавіше.
– Для нас найзаповітніше місце – магазин інструментів. Усе те залізяччя може, певне, годинами роздивлятися, – говорить мама хлопчика Алла Петрівна. – А як щось облюбує, то так просто вже не здасться. І просить, і вмовляє, а як треба, то й сльозу пустить, мовляв, і мені та штукенція геть край як треба.
«Трактора навіть уночі заводили, бо малий усе не міг заснути»
Така пристрасть до техніки й усього, що з цим пов’язано, в Іванка від тата. Він на селі — знаний майстер. Тож як треба дещо полагодити чи підправити, сусіди вже точно знають, куди йти.
– Чоловік за освітою інженер. І, звісно, обожнює щось лагодити, розбирати, складати, переробляти, – пояснює пані Алла. – Самотужки зумів зробити міні-тракторця, приладдя для саджання, поління й вибирання картоплі. А мені й добре – все ж менше клопоту на городі.
Переймати любов до гвинтиків та решти складних механізмів Іванко почав ще з пелюшок.
– Тільки синок народився, чоловік його з рук не випускав, найбільше глядів. А як трішки підріс, почав садити до себе на трактор, – додає Алла Васюра. – Згодом малий уже й сам випрошував покататися на «дир-дир».
Спочатку хлопчикові тільки давали потримати кермо домашнього міні-тракторця. Самого ж лишати боялися.
– Та якось були на городі, саме вибирали картоплю, – пригадує Алла Петрівна. – Малий же біля нас крутився, нудився. Звісно, кортіло й покататися, а тут усім не до нього.
Зрештою, коли вмовляння не допомогли, у хід пішла важка артилерія – плач та сльози.
– Що вже тут подієш. Чоловік вирішив ризикнути й усадив сина на трактора. Звісно, підстраховував позаду. Та я все одно від хвилювання аж замружилася, – згадує пані Алла. – Коли ж відважилася подивитися, спершу навіть не повірила побаченому. Малий так справно кермував, ніби все життя тільки на тракторі і їздив. Навіть ямки об’їжджав і повертав, де треба. Геть як професійний водій.
Відчувши нові враження, хлопча почало щодень випрошувати в батьків дозволу погарцювати на залізному городньому коневі.
– А як не пустити – репету повний двір. Якось навіть уночі заводили, бо все не могли приколихати, – всміхаючись, долучається до розмови Іванків тато, Василь Петрович. – Як на те, хрещений подарував синові альбом із моделями тракторів іноземного виробництва. Він із тією книженцією, мабуть, з рік носився. І бувало, до півночі розповідав, як їздитиме на цій машинерії, коли трішки-трішки підросте.
У ставку купався до середини жовтня
Першою та найулюбленішою іграшкою Іванка стала… викрутка.
– Так припала до душі, що навіть спати лягав тільки з нею. Спершу переживали, аби не поранився, – говорить пані Алла.
А тоді роздивилися, що син поводиться з інструментом досить обережно. Заспокоїлися.
– Щоправда, через ту викрутку й траплялося всякого, –  додає тато Іванка. – Малий скрізь її за собою носив. Бувало, на базар поїдемо, ідемо рядами, а за нами гурт бабусь. І всі в крик, мовляв, куди ж ви дивитеся, що дитина таке в руки бере… Що ж подієш, коли синові звичні іграшки не цікаві.
А ще малому дуже до вподоби плескатися в крижаній воді. Торік хлопча купалося в місцевому ставку аж до середини жовтня.
– Вода вже холоднюча була, а йому — аби попірнати. Дивимося, почувається ніби добре, тож вирішили не забороняти, – розповідає Василь Петрович. – Та купанням діло не закінчилося, узимку взагалі почав босоніж по снігу бігати.
У зрілому віці батьківство сприймається по-іншому
У родині Васюр, крім маленького Іванка, виховується ще й десятимісячна донечка Софійка.
– Для Іванка сестричка — це все. Пам’ятаю, коли тільки привезли донечку з пологового будинку, він одразу до неї прикипів. Від колиски — ні на крок й інших близько не підпускав, – усміхається мама. – Зараз із нею бавиться, постійно цьомає, навіть пальчики цілує. Можливо, що восьмого березня народився, то такий уважний.
Алла Петрівна й Василь Петрович разом більше чотирьох років. Для кожного з подружжя цей шлюб другий, у кожного є вже дорослі доньки та сини.
– Спершу, коли починали разом жити, спільних дітей не планували. Та час минав, разом було наче й непогано, але бракувало чогось дуже важливого. Життя минало без сенсу, – пригадує Алла Васюра. – Тому й зважилися на Іванка.
Син у родині з’явився, коли Аллі Петрівні було за тридцять, а Василеві Петровичу – за п’ятдесят. Та на такі деталі в родині не дуже зважають і просто насолоджуються батьківством. А воно в зрілому віці пізнається зовсім по-іншому.
– Зі старшими дітьми все сприймалося не так. Просто знала: є дочка, треба годувати та на ноги ставити. Перш за все відчувала велику відповідальність та обов’язок дбати про дитину. А це виснажує, – ділиться пані Алла. – Зараз радію кожному дню. І навіть дитячі пустощі та неслухи сприймаються спокійно, з усмішкою.
Світлана ЛАЗОРЕНКО, фото Василя ДАВИДЕНКА