Черкаська обласна газета Нова Доба

Зараз Анні Лагуні 79 років, але вона живе активним і яскравим життям, намагаючись не старіти ні душею, ні тілом

Перший приїзд американців до Черкас  запам’ятався  назавжди
Пов’язати своє життя з анг-лійською мовою Ольга Захарова вирішила відразу після школи. Закінчила педагогічний інститут і почала вчителювати – учити найменших школярів іноземної мови.
– Та мені завжди було цього мало, – зізнається Ольга Дмитрівна. – Хотіла знати про іноземців набагато більше, постійно удосконалювати свої знання з англійської мови й давати більше своїм учням.
Саме для цього молода вчителька Ольга Захарова разом з іншими педагогами заснувала при своїй школі, а тоді вона працювала в Черкаській школі №12, клуб інтерна-ціональної дружби. Тоді такі клуби були в кожній країні Радянського Союзу, а Черкаси, за словами пані Олі, – були надзвичайно розвиненим у туристичному плані обласним центром.
– Наше місто в радянські часи по п’ять разів на місяць приймало групи туристів із Польщі, Німеччини, Чехії, Болгарії, В’єтнаму та багатьох інших країн, – розповідає наша героїня. – Ми проводили для них екскурсії, розповідали про наше життя та звичаї, співали українських народних пісень, дарували на пам’ять сувеніри. А потім отримували від них цілі купи листів.
Та скільки б груп іноземних туристів Ольга Дмитрівна не приймала, а група з Америки їй запам’яталася назавжди. Це була перша група, що відвідала наше місто, і зустрічати її доручили саме 12-ій школі.
– Я тоді страшенно хвилювалася, адже була в дуже відповідальній ролі – перекладача, – зізнається пані Ольга. – Однак американці мені сподобалися. Щирі, відкриті, з непідкупним інтересом до нашого життя. Та й нам було не менш цікаво. Пам’ятаю, всі тоді вперше побачили Palaroid. Я подарувала туристам українську ляльку, а вже за мить вони дали мені фотографію, я ледве не впала, а діти навперебій кинулися фотографуватися. Відкриттям стали для нас і ароматизовані наклейки. Я почала вклеювати їх у щоденники біля найкращих оцінок. Діти, коли це побачили, за наклейки готові були будь-що вивчити. Рівень знань англійської мови в моїх учнів тоді зріс неймовірно.
Друга ж зустріч з американцями подарувала черкаській учительці щось значно дорожче. Цього разу їй доручили бути перекладачем для учасників Маршу Миру, що проходив в Україні з Одеси до Києва в 1988 році. Саме тоді пані Ольга й позна-йомилася з американцем Томом. Поспілкувалася, дала свою адресу для листів та й думала, що на цьому все. Але не так сталося, як гадалося. Уже за кілька місяців вона отримала першого листа з Америки. І він був від незнайомої вчительки початкових класів Анни Лагуни з Н’юарку штату Каліфорнія. У своєму листі до черкаської вчительки, адресу якої дав їй той самий Том, Анна розповіла про свою роботу, учнів, школу, сім’ю, чоловіка, дітей.
– Лист цей став для мене справжньою несподіванкою, а коли його прочитала, то навіть передати не можу, як тепло стало на душі, – розповідає Ольга Дмитрівна. – Зберігаю його й досі як і решту кілька сотень листів і листівок від Анни, адже саме відтоді ми почали дружити в листах.

Американським друзям найбільше сподобався наш борщ і… дощ
Перша зустріч Анни й Ольги була, як, зрештою, все їхнє знайомство, також несподіваною. Американка разом із групою інших туристів зібралася в тур столицями Європи, і першою мали відвідати Москву.
– Анна тоді написала мені: якщо хочеш зустрітися, приїзди до Москви, – згадує Ольга Дмитрівна. – Як так сприятливо склалися обставини: чи випадково, чи то доля була, але мій чоловік якраз їхав у Москву на конференцію. Я поїхала з ним, знайшла там Анну й нарешті ми з нею зустрілися. Коли побачилися, то обом здалося, ніби знайомі вже сто років, почали обніматися, цілуватися й плакати – від радості.
У Москві подруги провели кілька незабутніх днів, а на прощання подарували одна одній сувеніри: Ольга – ляльку, Анна – магнітофон-диктофон, якого наша героїня доти навіть не бачила. А ще – наклейки, цілу коробку. Уся школа тоді зійшлася їх нюхати. Уже в 1991 році Анна та її чоловік Ден приїхали до родини Ольги Дмитрівни в гості. Гостювали цілі три тижні й залишилися від України та Черкас у захваті.
– Ми їздили на екскурсії по Черкащині, до Києва, подорожували кораблем по Дніпру, – розповідає пані Ольга. – Приємні спогади в моїх американських друзів залишила гостинність українців. Сподобалася їм і наша кухня, особливо помідори та борщ. Ден навіть казав: «Поїдеш до нас в Америку борщі варити». Та найбільше захоплення в них викликав… дощ. Так-так, саме дощ, якого в них не буває місяцями, а в нас — регулярно. Щойно починався дощ, вони виходили гуляти під ним і фотографувати сам дощ. Тож те, що для нас буденність, для когось — радість, і навпаки.

В американському магазині черкаська вчителька щиро… заплакала
А два роки потому Анна запросила подругу з чоловіком до себе в гості, причому всі організаційні питання поїздки взяла на себе. Коли Ольга Дмитрівна приїхала в Америку, її зустріли там не менш гостинно, як каже сама пані Ольга, як близьких родичів.
– Для нас усе в Америці було новим і дуже цікавим, – розповідає наша героїня. – Найперше, що приємно здивувало, це чистота й порядок. Місто, в якому живе Анна, зовсім невелике, як наша Сміла, але в ньому є аж чотири великі парки з озерами, у яких купаються діти. Будинки в американців дуже охайні та затишні, причому все вони люблять робити власними руками: і домашні дрібнички, і ландшафт. Надзвичайно мене вразили тоді їхні магазини. Коли вперше зайшла до супермаркету й побачила різномаїття продуктів, гарно викладених і упакованих, то щиро… заплакала. У наших магазинах у той же час було пусто. Анна з Деном знали це, адже були в нас у гостях, тому всіляко намагалися порадувати: накупили цілу купу сувенірів і дуже багато одягу. Я й досі ношу ті американські сукні, які разом з Анною вибирали.
А були в Америці й речі, котрі Ольга Дмитрівна з чоловіком побачили вперше, приміром, телефон без дроту, ксерокс, газонокосарку, ком-п’ютер, автоматичну пральну машину, сковорідку, на якій можна смажити без олії, піцу, океан і багато-багато іншого.
– Тоді люди там жили зовсім по-іншому, – згадує Ольга Дмитрівна. – Хоча Анна з чоловіком, як і ми, вчителювали, але статки в них кращі. Як мені казала сама Анна: «Ми не багаті й не бідні, але можемо дозволити собі жити щасливо, бо все для цього в нас є». Та головне, звісно, це  люди щирі, добрі, відкриті. І все своє життя вони будують самі. Дітей змалечку виховують працьовитими, акуратними, самостійними. До родини ставляться з великою шаною. Раз у рік проводять свято «Сімейного дерева», на яке сходиться вся сім’я, а раз у п’ять років у одному домі збирається вся родина, буває до 150 осіб. Анна збирає всі фото своїх дітей, онуків, правнуків, власноручно виготовляє сімейні фотоальбоми, для кожного члена сім’ї зробила альбом із його власною життєвою історією, який назавжди залишиться в сім’ї. Родина для них – головне, тому вони ніколи не залишаються одні.
І хоча Анна зараз живе сама, бо втратила чоловіка, а діти проживають в інших штатах, вона не самотня.
– Анна все любить робити своїми руками, – розповідає Ольга Дмитрівна. – Хоча магазини в них переповнені товарами, жінка багато шиє власноручно. А ще виготовляє ексклюзивні футболки для всіх своїх друзів і родичів, мовляв: «Ось така футболка в тисячах екземплярів, а так прикрашена – тільки одна». Багато часу проводить вона й у клубі «Червоні Капелюхи», у якому літні жінки одягають червоні капелюшки, намисто, сережки, словом, щось червоне, і регулярно зустрічаються. Разом святкують дні народження, планують своє дозвілля, подорожують, ходять на виставки, підтримують одна одну в тяжку хвилину. Анна зовсім не самотня. І хоча їй уже 79 років і позаду тяжка операція, Анна щоранку, з 5.30 до 6.45, ходить займатися в тренажерну залу, нещодавно відвідала з друзями Японію, Мехіко, побувала в турі по 16-ти містах Америки, виготовляє листівки та «відроджує» старі книжки. Словом, життя в неї яскраве, повне, насичене, і коли вона про все це пише мені в листах, то складається враження, ніби я сама разом із нею все це робила й подорожувала.
Інна ОНИЩЕНКО, фото з архіву героїні публікації