Черкаська обласна газета Нова Доба

На зустрічі, яку влаштували працівники Золотоніської районної бібліотеки, назвавши її «З ремеслом дружити — в житті не тужити», усіх здивував 74-річний  Володимир Котов. Чоловік майстерно вишиває, малює, вміє карбувати на металі. Особливо вразила його інкрустована картина, для створення якої майстер використав 468 шматочків дерева різноманітних порід і відтінків.
Технар із душею романтика
Професія Володимира Сергійовича, узагалі-то, далека від творчості: за дипломом — борт-механік цивільної авіації. Тривалий час і працював за  цією спеціальністю. А ще був механіком у деревообробній промисловості. 1961 року, коли Володимир Котов перебував у Борисполі, познайомився зі студенткою Ніною, і вони одружилися. Народжувати Ніна вирішила в мами, і так молода сім’я опинилася в Золотоноші. Але не назавжди. Чи тому, що в Золотоноші борт-механіки не були потрібні, чи вабила романтика, але Котови опинилися аж… на Камчатці.
Як подумати, то в житті Володимира несподіваних поворотів було немало. Ще в 4 роки він… «партизанив» у загоні Сидора Ковпака. Так вийшло.
Тоді, у війну, його тато ледве уник розстрілу й утік від німців у ліс. Волею обставин з ним був і малий Володя. Сергій Котов, партизанський зв’язковий, надовго ходив на завдання, а хлоп’я терпляче чекало тата в землянці, вибігаючи на кожен гомін.
Уже дорослого доля неждано кидала в різні міста й містечка, змушуючи щоразу навчатися нового заняття. Якщо в Борисполі, а потім у Житомирі він працював у  аеропорту, то в Золотоноші довелося ящички збивати на меблевій фабриці. Та беручкий молодий чоловік і тут чогось навчився. Бо коли вони з Ніною опинились у Петропавловську-Камчатському, Володимир став головним механіком деревообробного комбінату.
Навіть тепер, через десятиріччя, подружжя не змінило своєї думки, що роки на Камчатці були найкращими й найцікавішими в їхньому житті. Може, тому, що припали на молодість? Та все ж. Хіба міг жадібний до пригод Володимир не відчувати драйву, проживаючи неподалік від вулкану? Та жива гора постійно диміла, пихкала парою, а з боків навіть лава проривалася. Але головний кратер давно спав. А інакше б жити поблизу ніхто не став.
У вільний час рибалили. Ота червона риба, якої нині в маркеті Володимир Сергійович шматочка собі не купить, тоді взимку лежала в них мерзла в сараї штабелями: їж — не хочу! «Навага йде!» — казали камчадали, і все селище на якийсь час ставало рибалками. А так — то пиляли дошки й відправляли в Японію.
— А ми з сином любили на нерп дивитися, — пригадує Ніна Іванівна. — Такі цікаві й зовсім близько до себе підпускали. Тільки птахів там — ніяких, лише чайки й ворони. Холодно!
Бізнес по-радянськи
Пильне око механіка Котова відразу запримітило розмаїття й красу камчатської деревини. Він ніде цього не вчився, хіба що по книжках, та ще бачив, як це робив карпатський художник, але спробував створити картину деревом по дереву. Складна то справа — інкрустація. На основу, так звану «сорочку», кладеш вирізані ножиком шматочки дерева так, щоб різні кольори й відтінки заговорили на створеній картині, щоб очей відвести не можна було. Такими картини Володимира стали не відразу. Потрібен був не тільки талант, а й велике терпіння, певні навички й досвід. Усе те згодом прийшло. І Володимир Котов створив при ДОКу цех сувенірів. Підібрав кілька здібних дівчат, навчив інкрустації. І незабаром за художніми виробами утворилася черга: їх замовляли в партійні райкоми, на подарунки закор-донним делегаціям. Котов почав заробляти по тисячі рублів у місяць — сума немислима! Адже й півтори-дві сотні тоді було дуже пристойним заробітком. На ювілейних виставках, присвячених 100-річчю від дня народження Леніна, Котов своїми інкрусто-ваними картинами зайняв перше місце на Камчатці й друге — по всьому Далекому Сходу. Та на шостому році далекосхідного проживання  Котов з дружиною залишили й прибуткову роботу, і велику квартиру, повернувшись в Україну. Причиною стала хвороба сина. Нині про ті незабутні роки романтичної молодості нагадує інкрустована картина «Камча-тський вулкан».
Володимир Котов подарував друзям і знайомим 67 вишиваних виробів
У Золотоноші наш герой захопився карбуванням по металу. Молода мати з дитям на руках, поруч — солдатська каска, лавровий вінок і підпис: «Бережіть мир!». Ця композиція в металі довгий час прикрашала міський кінотеатр і була однією з найкращих його робіт. Потім він несподівано захопився вишиванням. Але чому — несподівано? Ще в дитинстві, коли в хаті дівчата влаштовували вечорниці та вишивали, Володя чіплявся до них, казали, як шевська смола: одно — навчіть та й навчіть вишивати. Двадцятирічна тітонька тицьнула йому подушечку, показала раз-другий, як робиться хрестик і наказала відчепитися. Хлоп’я заспокоїлось, тільки сопіло, довбаючи голкою. За тиждень подушечка була вишита на великий подив дівчат. Потім, підрісши, Володя надовго забув про вишивання і згадав уже дорослим чоловіком, коли був у Моршині на курорті. Побачив, як товаришева дружина Марічка вишиває рушник і попросив відрізати полотна і йому. Та здивувалася, але прохання виконала. 26 днів Володимир відривався від рушника тільки на лікувальні процедури та трохи поспати. Товариш запросив на шашлики, то Котов і в ліс поїхав із вишиванням. Рушник вийшов гарний.
Та по-справжньому Володимир Сергійович «захворів» вишиван-ням, як вийшов на пенсію — часу стало досить.
—           По шістнадцять годин на добу сидів, — каже пан Володимир.
Ніна Іванівна сама не вміє вишивати, але чоловіка в його захопленні підтримує. Це ж заняття допомогло перенести і непоправну втрату — загибель єдиного сина.
Був час, коли Котов зблизився з євангельськими християнами-баптистами. То його роботи як подарунки пішли по всьому світу. Пастору з Англії подарував сорочку-вишиванку. До Америки поїхав яскравий вишитий селезень — емблема штату Міннесота. У держави Середньої Азії теж повезли його картини й серветки. Володимир Сергійович якось підрахував,  що роздарував 67 своїх вишиваних сувенірів. Та багато ще й удома лишилося. Ось дівчина в рожевій сукні. Ось маки з ромашками. Кажуть, що вишивання — справа жіноча. Але не кожна майстриня так вишиє, що навіть із вивороту акуратно, без вузликів та переступів.
— Цілі три роки виношував думку вишити образ Христа, але все не наважувався, — ділиться сокровенним чоловік. — І ось, гляньте, вишив. Дуже старався. Деталі обличчя і по 8 разів заново перешивав, щоб вийшло так, як задумав.
У Володимира Котова цілий ящик ниток муліне різних кольорів та відтінків. І стільки ж різних задумів та ідей. Крім того — велика бібліотека, і ще не  все в ній перечитано. Улітку ще й сад уваги просить. Тож дні роботою заповнені по вінця.
Ніна ВЛАСЕНКО, фото автора