Понеділок, 6 лютого 2012 р.
Головна Проекти Сильні духом Поїзди через серце
Поїзди через серце Друк E-mail

Студентки Черкаського педінституту проводжають гостей – польських міністрів, які цим теплоходом вирушають до Києва. У центрі в білій хустині – Тамара Александрова

Студентки Черкаського педінституту проводжають гостей – польських міністрів, які цим теплоходом вирушають до Києва. У центрі в білій хустині – Тамара Александрова

Переживши фашистські концтабори та вбивство сина, Тамара Александрова й у 83 роки не опускає рук Із колишніх в’язнів концтаборів тепер у Золотоноші проживає троє: серед них – Тамара Александрова, голова осередку Української спілки жертв нацизму
Ту свою найпершу подорож залізницею влітку 1941-го Тамара Степанівна не забула й через 69 років. Вони з мамою за наказом німців гнали худобу з Вергунів до станції Шевченка. В усі вагони завантажили корів, а в три останні – людей: ні лягти, ні сісти, у тій тісняві можна було тільки стояти. І так – тисячі кілометрів. Як дівчинка витерпіла таку дорогу й де було страшніше – в поїзді чи в концтаборі Заксенхаузен – важко сказати. Досі з огидою згадує німецьку квасоляну юшку, яку треба було їсти, щоб не померти з голоду. Потім вони працювали на бюргера. Той був російського походження, емігрант, але через те не був добрішим.
Потім, після визволення в 1945-му, вони долали залізницею той самий шлях додому. «Капітане Гребіненко, до полковника!» — почула раптом Тамара на одній зі станцій. «Батько!» — пронизала думка. Дівчинка впізнала його за фотографіями. Ні, вона не кинулася батькові на шию. «Це тобі подяка за те, що кинув мене маленьку!» — сказала й урізала капітанові ляпаса. Той розвернувся і щез. Щоправда, не навіки. (Через багато років, уже старим дідом, він приїжджав до дочки просити прощення. За себе Тамара простила. Але за маму, яка любила його все життя, не вибачила. Так і поїхав.)
— Прислужниці німецькі, — сказали їм у рідних Черкасах і не пустили в квартиру, колись велику, на 10 кімнат, потім ущільнену до однієї, а після слізного листа Сталіну розширену до двох маленьких. Нема де жити! Це було мов удар батогом після всіх страждань і поневірянь, після того, як їх купували, мов худобу, навіть у зуби заглядаючи та змушуючи роздягатися.
Тамарі таки вдалося влаштуватися на роботу секретаркою в деканат фізико-математичного факультету Черкаського педінституту, а згодом і здобути там учительську спеціальність. З 1951 року Тамара Степанівна навчала мови у школах Золотоноші та місцевому технікумі ветеринарної медицини. Ще студенткою зустріла і свого майбутнього чоловіка, Миколу Александрова, і в їхній сім’ї народилися і виросли шестеро дітей.
У Тамари була нелегка доля – і дитяча, сирітська, і болюча материнська. Найстрашніше для матері – хоронити дитя. Тамару Степанівну не обминула ця гірка чаша. Уже в часи незалежності злочинці вбили сина, суддю за професією.
— За те, що не захотів закрити справу про торгівлю наркотиками, — розповідає мати. Три роки тому помер і чоловік, Микола Іванович. Та попри всі удари долі, ця невеличка непосидюча 83-річна жінка намагається допомагати іншим. Понад п’ятнадцять років Тамара Александрова очолює громадську організацію – місцевий осередок Української спілки в’язнів – жертв нацизму.
На етажерці в кімнаті Тамари Степанівни – десятки папок. Там списки колишніх остарбайтерів та в’язнів концтаборів. У дев’яностих роках їх було 2300 жителів сіл і 760 – із Золотоноші. Це для них вона старалася, пишучи листи та добиваючись грошових компенсацій за каторжну роботу на німецький рейх, за страждання і муки в концтаборах. Зараз у списках близько сотні золотонісців і менше тисячі людей із сіл району.
…Ідуть поїзди через Золотоношу. Комусь несуть зустріч, а комусь – розлуку.  Та досі вони проходять через серце Тамари Степанівни. І ті, що мчать за її пам’яттю з літа 1941-го, і той, що спричинив їй несподівану коротку зустріч із незнайомим батьком, і той, що повіз його геть. Поїзди сьогодення хвилюють так само, адже один із них неодмінно домчить до Золотоноші Танюшу, за якою вона так скучає, по кілька разів перечитуючи журнали зі статтями про один із московських музеїв, де працює донька. Можливо, приїдуть Саша з російського Ульяновська чи Коля із Самари.
А в домі на вулиці Благовіщенській у Золотоноші з великої сім’ї лишилося двоє – Тамара Степанівна з сином Ігорем, за станом здоров’я – інвалідом. Старий, завеликий для двох, дім просить ремонту, та вони не мають на те ні сил, ні коштів. То що ж? Хай старі стіни часом не тримають тепла від батареї і грубки, зате через них ніколи не вивітрюється тепло материнської вірності й любові.
Ніна ВЛАСЕНКО,  фото з архіву героїні матеріалу
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

НАЙКРАЩІ ІСТОРІЇ РУБРИКИ

Погода

Погода в Черкассах

Курси валют

Курс НБУ Курс обміну валют