 Удома та й на роботі вже не вистачає полиць для всіх нагород Наталі Капустян
– Рідко трапляється такий день, коли Наталка може побути вдома. От сьогодні, приміром, вона на зустрічі з підопічними, завтра їде до Черкас на засідання круглого столу, потім – у міськвиконком, до спонсорів, на змагання…, – дорогою до Канівського молодіжного центру для інвалідів, головою якого є пані Наталя, розповідає її батько Іван Пантелеймонович. – І так постійно – в русі.
Наталя Капустян зустрічає на порозі організації. Розповідає, що створено її ще в дев’яностих, проте реально працює лише останнім часом.
– Два роки ми вибивали приміщення, до цього тулилися в малесенькій кімнатці в реабілітаційному центрі, – проводить усередину пані Наталя. – Нині нас уже більше сімдесяти осіб із різними захворюваннями, що призвели до інвалідності. Люди просяться навіть із сусідніх районів. Для всіх дуже важливо мати змогу спілкуватися, оскільки здоровим часто важко зрозуміти проблеми інваліда.
«Після семи місяців у лікарні відправили додому помирати»
Про всі труднощі життя інваліда самій Наталі Капустян довелося довідатися в сімнадцять років.
– Я саме закінчувала школу – була в одинадцятому класі, коли потрапила в автомобільну аварію. Трапилося це абсолютно випадково – сіла під’їхати… і в результаті отримала перелом хребта й безліч травм, – зітхає жінка. – На той час займалася легкою атлетикою і хотіла пов’язати життя зі спортом. Але через травму всі мої мрії, усі плани розбилися, адже вердикт лікарів був однозначним – ходити не зможу ніколи. Була певна: життя скінчилося й нічого доброго в ньому вже не трапиться. У мене був перелом хребта, травма голови… Я могла лише лежати на животі, і єдиним, що не відмовлялося працювати в моєму тілі, були руки.
У лікарняній палаті дівчина провела довгих сім місяців.
– Зрештою мене виписали, відправили помирати додому. Ніхто не вірив, що я лишуся жити. Але підтримали батьки… Зі своєю нерухомістю я змирилася, через півтора року після травми сіла у візок, проте виникла інша проблема – пролежні. У результаті у двадцять п’ять років мала вигляд п’ятнадцятирічної – такою худою й змученою була через постійну інтоксикацію, – пригадує пані Наталя. –Тоді й зрозуміла, що з цим потрібно щось робити.
Родина почала шукати можливості поїхати на санаторне лікування. Однак раніше від путівок дівчина постійно відмовлялася. Коштували ж вони недешево, тож сім’ї м’яко натякнули, що за ці самі кошти можна оздоровити кількох ветеранів.
– У цей час було вирішено організувати мою персо-нальну виставку вишиванок. З перших днів це була якраз та справа, що рятувала від думок про трагедію. Я вишивала щодня на ліктях, хоч як важко це було, – пояснює канівчанка. – І, власне, за цю виставку від міської влади отримала путівку в санаторій.
За сім місяців – вісім операцій
Проте оздоровитися дівчині не вдалося – у санаторії Наталя потрапила під дощ, тож до цілого букета супутніх захворювань додалося ще й запалення легень.
– Прозвучав вирок лікарів: «вона не бореться». Імунна система не працювала взагалі, її у мене фактично не було. Аналізи що не день, то гіршали. Порадили їхати в Донецьку спеціалізовану лікарню – єдину в Україні, – говорить Наталя Іванівна. – Однак, звісно, на це необхідні були чималі кошти.
Жінка каже, що саме тоді відчула в собі рішучість боротися за життя.
– Нам дозволили продавати мої вишивки туристам на Тарасовій горі. Віддавали за копійки – англійцям, американцям, французам, кубинцям… Дещо зібрали на місяць лікування. Проте в результаті в Донецьку я пробула сім місяців, – пригадує канівчанка. – За цей час перенесла вісім операцій. Через важку рану на коліні радили відрізати ногу… Проте я не дозволила, хоч як переконували. І в результаті мені трапилася добра людина – медсестра, яка вилікувала рану народними методами.
– У Донецьку я немов прозріла, адже мене взяли під опіку тамтешні візочники, і я пройшла курси активної реабілітації.
Дівчина навчилася долати такі перепони, як сходи та бордюри, і навіть танцювати на візку.
– Однак, насамперед, зрозуміла, що активним можна лишатися в будь-якій ситуації. У школі була лідером, а після травми життя немов проходило повз, і я страждала від цього. Нині ж мені телефонують із Москви і просять організувати зустріч випускників. Кажуть, що як не я, то ніхто, – сміється пані Наталя.
«Аби могла навчатися, друзі носили по сходах на руках»
Нині пані Наталя сама інструктор з активної реабілітації, тож навчає інших не падати духом. За найкращий приклад наводить себе, адже навіть давня мрія про реалізацію у спорті врешті здійснилася.
– Нині я кандидат у паралімпійську збірну. А почалося все з обласних змагань. Ще в школі непогано стріляла з гвинтівки, тож і тут показала гарні результати. У той час якраз почала активно розвиватися спортивна пневматична стрільба. Перший чемпіонат України серед візочників мав відбутися в Одесі. Тож я, потренувавшись у Черкасах у тирі, зайняла перше місце зі стрільби з пістолета. Нині я вже дворазовий чемпіон, проте, як і першого разу, перед змаганнями їду в Черкаси тренуватися. Адже в Каневі тиру немає, та й на дверях удома практикуватися рідні вже не дозволяють, – сміється жінка. – Звісно, важко, адже дорога для мене – справа нелегка. Щоправда, я на своєму візку можу дістатися будь-куди хоч на поїзді, хоч на маршрутці – люди завжди допоможуть. Значно важче буває зі східцями чи бордюрами, адже кожна сходинка для візочника – нездоланна перепона.
Через це жінка довго не наважувалася піти на навчання.
– Настав час, коли я почала шукати собі роботу. Мені сказали, мовляв, опануй комп’ютер, тоді зможеш заробляти набором. Пройшла курси… проте в результаті виявилося, що інвалід нікому не потрібен. Усі відхрещу-валися – у нас другий поверх, тож ви нам не підходите, – пригадує Наталя Іванівна. – Вирішила навчатися далі, адже без цього – ніяк. Нині завершую четвертий курс за спеціальністю готельна справа. Щоправда, якби не друзі, то й не вступила б. Спершу вони носили мене на руках по сходах, щоб мала змогу бути на заняттях. Нині ж у закладі входять у моє становище та організовують для нас пари на першому поверсі.
Навчилася канівчанка й керувати автомобілем. От тільки батьки не дозволяють їздити самій.
– Турбуються, що в мене мало практики, тому, коли я за кермом, поруч, як штурман, сидить і тато, – стверджує пані Наталя.
До всього, в жінки було вже п’ять персональних виставок вишивки, одна з яких – в Українському домі, в столиці.
– На сьогодні намагаюся брати участь у всіх подібних заходах. На перші ж свої виставки навіть не з’являлася – соромилася візка, боялася поглядів людей, – з усмішкою пояснює Наталя Іванівна. – Та вишивання багато чого мені дало. Для мене це була така собі творча реабілітація.
Пані Наталя каже, що останнім часом з головою поринула в громадську роботу. Нещодавно організо-вувала в Каневі вже другий фестиваль для людей з обмеженими можливостями «Ми діти твої, Тарасе».
– Ідея реалізувати щось подібне в Каневі виникла у мене спонтанно. Коли ж наштовхнулася на стіну нерозуміння, бо звідусіль чула одне тільки «грошей немає», рішучість зробити цей захід досягла апогею. Я самотужки, можна сказати, з простягну-тою рукою, обійшла місцевих підприємців. І при зустрічі ніхто не відмовився допомогти, – розповідає Наталя Капустян. – Хтось підсобляв коштами, хтось – подарунками для учасників, а дехто – продуктами, адже людей необхідно було ще й нагодувати.
У результаті на міськ-районний фестиваль з’їхалися навіть гості з Харкова, Полтави, Дніпропетровська та столиці.
– Звісно, це було досить складно – організація забрала дуже багато сил. Та й розмістити гостей, окрім власного дому, не було де. Батькам самим довелося ночувати у знайомих, аби прийняти в нас таку кількість приїжджих, – пригадує жінка. – Та окупилося все сторицею – фестиваль ми організували всього за три тижні! І варто було лише подивитися на захват, що переповнював людей! Тому в цьому році знову провели такий захід ще з більшим розмахом, і знову за рахунок спонсорських коштів.
Неля РАІНА, фото Василя ДАВИДЕНКА |
Проекти 
