Понеділок, 6 лютого 2012 р.
Головна Проекти Сильні духом «До притулку не хотіли, тож пішли до маминої подруги і попросили… узяти нас п’ятьох»
«До притулку не хотіли, тож пішли до маминої подруги і попросили… узяти нас п’ятьох» Друк E-mail

Саша, Богдан, Марта та Надя дуже неохоче відпускають свою тендітну тьотю Свєту до столиці на роботу. Кажуть, що сумують

Саша, Богдан, Марта та Надя дуже неохоче відпускають свою тендітну тьотю Свєту до столиці на роботу. Кажуть, що сумують

Світлана Ахмедова зі Шрамківки, що на Драбівщині, після смерті подруги взяла під опіку п’ятьох її дітей – Ось троє наших найменшеньких – Саша, Богдан та Надя. Зараз дітвора саме збирається на відпочинок до Херсона, тож удома тільки й розмов що про море. А це Марта – вона цього року випускниця, тож незабаром вступатиме до Донецька. Хоче в майбутньому працювати в міліції. Є у нас ще й Святослав – він найстарший, тож удома, як розумієте, йому не сидиться, – представляє нам своє сімейство маленька тендітна жіночка Світлана Ахмедова.
Пані Світлана проводить до чепурного будинку – малеча не відступає від неї ні на крок.
– Сьогодні якраз один із тих днів, коли можу побути з дітьми. Адже на роботу доводиться їздити до столиці. Пропрацювавши там добу, три дні відпочиваю вдома. Вони ж, як мене немає, усе телефонують, розпитують, переймаються. Звісно, що сумують, – з усмішкою додає Світлана Володимирівна. – Зате вже як діждуться свою тьотю Свєту додому, то слухаються, допомагають хто чим… Натомість кожного разу, як підходить час знову їхати до столиці, усе дивуються, як-то так швидко збіг час.
Нині в цій родині мало що нагадує про горе, яке трапилося кілька років тому.
– З Наталею ми дружили більше тридцяти років. Змалку знали одне одного – були сусідами, ходили в одну школу, – відіславши малечу гратися, з сумом пригадує Світлана Володимирівна. – Щоправда, після мого заміжжя вже не були такі близькі, адже я з чоловіком переїхала до Донецька. Наталка ж лишилася тут, у Шрамківці.
Незважаючи на відстань, зв’язку подруги не втратили – постійно листувалися, зустрічалися, коли Світлана приїжджала у село до батьків.
–  А потім я взагалі сюди перебралася, бо ж подружнє життя не склалося. Розлучилася з чоловіком, забрала обох своїх синів та й осіла в Шрамківці, – веде далі пані Світлана.
Не щастило в особистому житті й Наталі. Проте ніхто й не гадав, що усе закінчиться трагедією…
– Обставини її смерті й досі лишаються фактично не з’ясованими. Річ у тім, що чоловік її бив, не раз вона потрапляла в лікарню. Проте Наталя ніколи не скаржилася. Пам’ятаю, як прийшла до подруги в гості напередодні Нового року, тоді, напевне що, востаннє бачила її здоровою й повною сил, – розповідає пані Ахмедова. – Через три дні зустріла Наталку знову і вже тоді закралася думка – щось не так.
Жінка померла у віці 39 років. Причиною смерті експертиза визначила онкологічне захворювання.
– Не дає спокою факт, що відбулося це дуже швидко. Наталя потрапила до лікарні і практично згасла на очах, – зітхає Світлана Володимирівна. – Доки подруга лікувалася тут, відвідувала її мало не щодня, а потім Наталку перевели до Сміли. Там вона й померла, не пробувши у лікарні й місяця. Не можу навіть передати, яке потрясіння пережили тоді ці діти, адже мама була єдиною людиною, котра про них піклувалася…
Після смерті матері дітей вирішили забрати до інтернату.
– Звісно, нам дуже не хотілося вдаватися до такого кроку, оскільки це означало б розлучити родину, адже діти різновікові, – долучається до розмови секретар Шрамківської селищної ради Ольга Іщенко. – Тому, коли  рідний дядько виявив бажання взяти над дітьми опіку, ми однозначно погодилися. Аби ж малеча жила в достойних умовах, разом із службою дітей Драбівської райдержадміністрації відшукали кошти, підключили спонсорів і в результаті викупили для родини в хаті, де вони мешкали, ще й другу частину будинку, щоб це вже був лише їхній дім.
Два роки діти прожили під опікою дядька. Самі вони цей час і досі згадують не надто охоче, адже, як виявилося, родич був не байдужий до алкоголю.
– Коли постало питання, як нам бути далі: йти до притулку чи шукати нового опікуна, — ми одразу подумали про тьотю Свєту. Вона постійно нас провідувала, була найкращою маминою подругою. Тож ми пішли до неї і попросили… узяти нас п’ятьох, – з усмішкою зізнається 17-річна Марта.
– Звісно, що я не відмовила, – підтверджує Світлана Володимирівна. – Адже цих діток я знаю мало не з пелюшок, вони мені вже стали рідні. До усього, обоє моїх синів уже давно жонаті, мають власні родини, тож я в той час жила одиноко.
Доки не оформили опіку, пані Світлана мало не щодня навідувала дітей.
– Зізнаюся, що розриватися між двома оселями було доволі важко. Тож коли діти запропонували, мовляв, переїжджайте вже до нас, я погодилася, – пригадує жінка. –Ось так разом живемо з минулого літа. За цей час у нас не було, напевно що, й жодного конфлікту. Хоча, чесно кажучи, спершу не надто мене слухалися, особливо, якщо йшлося про навчання. Воно й зрозуміло, адже цим дітям довелося витерпіти стільки, що й не кожному дорослому до снаги. Проте вже нині справи наші йдуть на лад, у тому числі й у школі. Вчителі й самі помічають, що у малечі з’явився інтерес до занять та й хлопці вже не бешкетують як раніше. Я ж їх під час навчального року постійно змушувала займатися. Та й навіть канікули у нас не минають даремно – Марта як старша взялася з дітворою за читання та математику.
Жінка каже, що компенсувати час, який діти провели без жіночої руки, було нелегко.
– Але потихеньку привчила малечу до порядку, – стверджує пані Світлана. – Те, що маємо у хаті нині й що робилося до цього, – то небо і земля. Раніше тут взагалі навіть натяку на нормальні для дітей умови не було. Проте торік за сприяння селищної ради у будинку зробили ремонт. Зараз для кожного з дітей – це справжній дім. Вони знають, що тут їх чекають, погодують, пожаліють і вже не блукають абиде без нагляду. Хоча разом з тим вони у мене всі дуже самостійні. Шкода лишень, що навчилися цього не від хорошого життя.
Ще й нині не всі односельці розуміють рішення жінки взяти на виховання п’ятьох чужих дітей. На той же час пані Світлані відверто закидали меркантильні інтереси.
– Дійсно боляче було чути запитання на кшталт, то скільки ж платять за таку «роботу». Й досі час від часу чую від декого подібні фрази. Скажіть, що можна таким людям відповісти? – зітхає жінка. – Виявляється, нормальним вважається залишити все як є і не втручатися. Проте я про своє рішення не шкодувала й на мить.
Що ж до фінансів, то, аби забезпечити родину належним чином, Світлана Володимирівна й подалася на роботу до столиці.
– Кожному хочеться купити якусь обновку, меншим – іграшку, – стверджує пані Світлана. – У Києві працюю в мережі швидкого харчування, тож цілу добу навіть присісти немає коли. І все це задля того, аби мати хоч трохи більші прибутки, адже у Драбові знайти роботу не так уже й просто. Звісно, нині наша Марта готується вступати, тож доведеться щось вирішувати із працевлаштуванням. Адже наглянути за найменшенькими за моєї відсутності буде нікому.
За словами самої Марти, й нині, щоразу проводжаючи жінку до столиці, дітлахи неабияк хвилюються.
– Кілька разів траплялося, що тьотя Свєта не встигала на електричку, то ми не могли собі місця знайти, – пояснює дівчина. – Так вже звикли, що вона поруч.
Неля РАІНА, фото Василя ДАВИДЕНКА
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

НАЙКРАЩІ ІСТОРІЇ РУБРИКИ

Погода

Погода в Черкассах

Курси валют

Курс НБУ Курс обміну валют