Черкаська обласна газета Нова Доба

Решітка, що проткнула шию Уляни Мусіївни, на вигляд нагадувала металевий тризуб і пройшла в міліметрі від артерії

«Коли я спробувала підняти голову бабусі, побачила в її шиї… металевий прут»

Сусіди ж Уляни Мусіївни, яких позбігалося чимало, самі не на жарт перелякалися: одні пробували допомогти бабусі піднятися, інші просто з жахом на неї дивилися.
– Коли я прибігла на сусідський город і побачила, що Уляна Мусіївна лежить вниз головою, – розповідає сусідка пенсіонерки Надія Бадрак, – то подумала, що бабуся впала й ударилася об решітку головою, тому й не може підвестися. Я обережно взяла її за хустку й спробувала підняти голову, але Уляну Мусіївну ніби щось утримувало. А після другої спроби бабуся раптом сильно закричала, і я побачила, що один із металевих прутів прямо в неї в шиї. Крові не було, виднілася тільки дірка, з якої стирчала решітка. Хтось закричав: «Викликайте «швидку!», і я миттю побігла через городи в хату.
Та поки їхала «швидка», Уляна Мусіївна продовжувала нестерпно кричати: «Допоможіть мені! Тягніть за ноги!», і кілька жінок, було, наважилися це зробити.
– Зупинив їх сусід Микита, – веде далі пані Надія, – мовляв: «Що ви робите?! Ви зараз її розірвете, і ми навіть до воріт бабусю не донесемо!» Хтось із сусідів поклав Уляні Мусіївні килимок під голову, а я побігла ще раз викликати «швидку».
Коли ж та нарешті приїхала, лікарі оглянули бабусю з усіх боків і сказали… що нічого зробити не можуть, мовляв: витягувати залізо без операції небезпечно, та не забирати ж пенсіонерку з усією решіткою. Викликали рятувальників. Але в тих не виявилося необхідного обладнання. Болгарку, на щастя, приніс із дому той самий сусід Микита Аносов.
– Ми поклали бабусі на обличчя мокру ганчірку, – розповідає далі Надія, – щоб іскри в очі не потрапили, і двоє рятувальників почали пиляти решітку. Декілька прутів розпиляли, а той, який проколов шию, ніяк не могли, бо його інший кінець був прямо в землі. Що почалося! Рятувальники думали, як до нього дістати, в людей почалася паніка. Зрештою син Уляни Мусіївни взяв болгарку й сам розпиляв прута.

Ніяких гарантій лікарі перед операцією не дали

Уляну Мусіївну так і привезли до Смілянської міської лікарні з решіткою в шиї. Пенсіонерка була при тямі, але вже не кричала, а просто тихо стогнала. Побачивши все це, черговий лікар негайно викликав завідуючого відділенням.
– Це була субота, у мене вихідний, – розповідає завідуючий хірургічним відділенням Смілянської міської лікарні Ігор Єгоров. – Але черговий впоратися самотужки не міг, бо зона, в яку ввійшов металевий прут, дуже небезпечна: один необережний рух міг закінчитися трагедією. Більше того, ми не знали, куди саме ввійшов прут. Якби він, не дай Боже, попав у артерію, бабуся б не вижила. Тож, тільки тоді, коли я розрізав нижню ділянку шиї й переконався, що артерію не зачепило, ми почали операцію. Виявилося, що металевий прут пройшов на відстані буквально міліметра від підключичної артерії – однієї з головних артерій організму! Товщина прута була близько сантиметра, і він пошкодив тільки дрібні артерії, які ми швидко перев’язали. Операція тривала близько півгодини і, на щастя, пройшла успішно. Уляну Мусіївну того дня, мабуть, оберігали вищі сили.
Нещодавно смілянській пенсіонерці, про яку рідні кажуть, що вона народилася в сорочці, ще й у вишитій, зняли шви. Лікар Ігор Єгоров і сам дивується, наскільки швидко одужує його незвичайна пацієнтка. Щоправда, бабусі важко піднімати руку через пошкоджений нерв, але медики кажуть, що, якщо вона дотримуватиметься всіх їхніх рекомендацій, недуга скоро мене.
– Видно, мені ще рано на той світ іти – ще не всі справи переробила, – сміється Уляна Мусіївна. – А інакше, навіщо Бог вирішив мене тут залишити? А ще мені з лікарями пощастило – вони золоті. Ігор Єгоров так про мене піклується, що навіть їхати звідси не хочеться. Але ж удома моя кішка Шпулька, скучила вже. Та й грядочка моя. А що ще мені накажете робити на 85-му році? Не вдома ж сидіти. Хочеться в землі покопатися, повітрям подихати. Я ж не зовсім квола – щось іще можу…

„Серцевий напад у чоловіка стався прямо під час спектаклю”

Відчайдушні крики „Допоможіть!” 26-річний черкащанин Микола Белашов почув, коли вийшов у фойє Черкаського драматичного театру, щоб зустріти та провести свого друга на спектакль „Сватання на Гончарівці”.
– Вистава йшла вже хвилин двадцять, – розповідає Микола, – як мені зателефонував друг і попросив його зустріти. Я саме вийшов у фойє, як почув крики про допомогу. Побігши на крики на другий поверх, я побачив, що біля ніг гарно вбраної жінки прямо на підлозі лежить чоловік. Він посинів, задихався, але ще намагався щось сказати...
– Того дня було саме відкриття міжнародного театрального фестивалю в Черкасах, – згадує Ірина. – От ми і вирішили піти разом із чоловіком. Зал був набитий вщент, а ми ще й сиділи на другому поверсі, куди піднімалося гаряче повітря. У чоловіка хворе серце, а тут ще й задуха така. Вона, мабуть, і вплинула. Володя раптом упав прямо на підлогу між кріслами. Я не встигла його підхопити й підняти теж не змогла: чоловік знепритомнів, чого раніше ніколи не було.
На допомогу Ірині кинулися інші глядачі, які вшістьох і винесли чоловіка у коридор, щось підклали йому під голову, почали бризкати на обличчя воду й викликали «швидку». Нічого більшого ніхто з присутніх зробити не міг, хоча дорога була кожна хвилина до приїзду лікарів.
– Коли я прибіг, – розповідає Микола Белашов, – чоловік був у тяжкому стані, задихався. Розмовляти йому не можна було, бо міг відразу ж запасти язик. Я підбіг до нього, перевернув на правий бік і почав виймати йому язик, спочатку пальцями, потім ключами. Перевірив пульс, він іще був. Чоловік лежав без тями, а обличчя його почало синіти. Я приклав долоню до рота, щоб перевірити, дихає він чи ні. Дихання було дуже слабким, тому я зробив йому штучне дихання і попросив, щоб принесли води. Потім намочив чоловікові губи і витер обличчя мокрою хустинкою. Раптом побачив, як він здригнувся і прийшов до тями, спробував сказати: „Усе нормально...”, а потім знову втратив свідомість.
Із розповідей дружини Ірини Микола дізнався, що у Володимира хворе серце, тож припустив, що в чоловіка міг статися серцевий напад. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, Микола викликав іншу „швидку” зі спецбригадою. Коли ж ті приїхали, хлопець дізнався від Ірини якомога більше про стан здоров’я потерпілого.
– Чоловікові зробили кардіограму, – каже Микола, – і хотіли, було, вколоти глюкозу. Слава Богу, я встиг попередити лікарів, що у потерпілого цукровий діабет, тож робити цього в жодному разі не можна. Лікарі ж сказали, що я вчасно додумався витягнути Володимиру язика, бо він міг ним удушитися. Коли ж чоловік трохи отямився, ми з другом Валерієм, який на той час уже приїхав до театру, допомогли довести Володимира до карети „швидкої” і пішли гуляти містом. До театру повертатися якось уже не хотілося.
Здоров’ям Володимира зайнялися лікарі і вже за кілька днів його виписали з лікарні. Та, хто знає, як би закінчилася ця історія, якби молодий хлопець Микола, про якого, до речі, ні потерпілий, ні його дружина зовсім нічого не знали, не розгубився і не зробив усе можливе, щоб допомогти абсолютно незнайомій людині.
– Коли чоловік прийшов до тями, – згадує Ірина, – сказав мені: „Ти б знайшла того хлопця, треба ж спасибі йому сказати”. Я й уяви не мала, як це зробити, але до адміністратора в театр все ж пішла. А та й каже: „А шукати й не доведеться. Це внук нашої білетерки, працює в пожежній службі „Азоту” рятувальником”.
Коли ж Ірина розшукала Миколу, то відразу ж захотіла віддячити йому матеріально, але хлопець навідріз відмовився. Тоді жінка написала листа з подякою йому на роботу та управління МНСУ в Черкаській області.
– Ми за Колю молитимемося все життя. Якби він тоді випадково не вийшов у фойє і не відреагував на критичну ситуацію так швидко, я б Володю втратила. Для Володі сім’я – це все. У нас син і донька, троє внуків – усі хлопчики. Найменшому всього шість місяців. Потрібно ж, аби він діда знав живим.
Підготовлено за матеріалами газети «Факти»