Субота, 19 травня 2012 р.
Головна Проекти Сильні духом Незрячий Дмитро Авдєєв щоранку загартовується у Дніпрі
Незрячий Дмитро Авдєєв щоранку загартовується у Дніпрі Друк E-mail

У такому ж спорядженні Дмитро Авдєєв плавав і в Чорному морі, куди їздив на Всеукраїнський з’їзд моржів

У такому ж спорядженні Дмитро Авдєєв плавав і в Чорному морі, куди їздив на Всеукраїнський з’їзд моржів

Чоловік доглядає старенького батька і сам ходить в магазин Зі своїх майже 50 років незрячий черкащанин Дмитро Авдєєв півжиття не бачить. За цей час уже звик до свого статусу інваліда по зору, проте  зачинитися в 4-ох стінах через безвихідь і повне розчарування в житті ніяк не виходить.
— Жити склавши руки – це не для мене, — зауважує пан Дмитро. — У нас із дружиною ж  донька є, тому ми стараємося не показувати перед нею свої слабкості. Та й Бог нас підтримує, тому стараємося не падати духом. Останнім часом занедужав і мій батько, то хто як не я, йому допоможе. Є в мене ще молодший брат, але він живе й працює в Києві, тому йому ніяк їздити зі столиці доглядати старенького.
З Дмитром зустрічаємося на березі Дніпра близько 8-ої ранку. Каже, що традиційно добирається до річки першими маршрутками, коли надворі тільки розвиднюється. Доти забігає до батька, який проживає в сусідньому під’їзді, щоб допомогти йому себе обійти.
— Сам же я прокидаюся о пів на п’яту, швидко даю собі лад і — гайда до батька, — розповідає пан Дмитро. — Звідти вже їду купатися на Дніпро. На душі спокійно, бо тата ж провідав — з ним усе гаразд.
На Дніпрі Дмитра Авдєєва зустрічає його інструктор Олександр Толбатов. Разом ідуть до роздягальні, де поруч на мотузці вже висять захисні жилети, ласти, у термосі — теплий чай.
— Синку, давай перевдягатися й ідемо працювати, — гукає свого підопічного Олександр Толбатов. — Я Дімі свого жилета подарував, у якому йшов по морю з Євпаторії в Севастополь 31 годину поспіль. Думаю, що він принесе удачу.
Дмитро виходить із роздягальні в повному обладунку: на голові кашкет, застебнутий під бородою (щоб уникнути переохолодження головного мозку), захисний жилет із пластикових пляшок, щоб не втонути, схожі на гумові шорти й рукавички для захисту сечостатевих органів та рук. Дмитро починає стрибати на місці, що розігрітися. Бере інструктора  під руку, й чоловіки разом ідуть до води. По дорозі Дмитро розповідає, що звикати до холодної води почав із серпня цього року. Спочатку це була температура близько 23о С. Зараз купається у воді за 8о С. Каже, що холод не лякає, бо до нього звикав поступово. За час моржування вже скинув кілька кілограмів, перестала боліти спина через остеохондроз і не німіють руки. Мовляв, це через те, що у воді не просто плаває, а й робить комплекс вправ. За одне таке купання чоловік пропливає близько 400 м, перебуваючи у воді хвилин 20.
— Я ніколи добре плавати не вмів, та й до Дніпра рідко ходив. А з Миколайовичем плавати навчився швидко, води тепер не боюся, — зауважує Дмитро. — Якщо куди в інший бік попливу, то Миколайович мене одразу кличе, даючи команду «праворуч» чи «ліворуч». З ним я не загублюся в Дніпрі, це точно!
Із води Дмитро виходить весь почервонілий, але бадьорий. Каже, що не холодно. Розмірковує вголос, що моржування взимку зі снігом, певно, приносить більше задоволення. І хоч пірнати в ополонку чоловік ще не пробував, зате як істинний морж уже встиг побувати на з’їзді таких же відчайдухів у Саках. Радіє, що вперше скупався в морі. Вода, буцім, була те що треба, градусів 14.
У роздягальні Дмитро швидко перевдягається. Каже, що речі одягає в тому ж порядку, в якому й скидав. Тільки так може впоратися прудко й упевнено.
— Зараз поїду до будівельного магазину, треба плінтуси придбати, бо вдома ремонт затіяли. Донька шпалери клеїть, з дружиною лінолеум постелили, тепер плінтуси залишилися, — додає чоловік. — Прибиватиму їх сам, правда, під контролем дружини й доньки. Донька зряча, а дружина бачить лише зблизька, бо зору всього кілька відсотків залишилося.
Чоловік розповідає, що сам втратив зір якраз того року, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Працював на авторемонтному заводі в Черкасах. Під час надзвичайної ситуації отримав травму, бо в очі потрапив карбід. Стався важкий опік очей. Каже, що згодом лікарі зауважували, що треба було швидко промити очі водою, хай навіть і брудною. Якісь би відсотки зору принаймні залишилися б. Проте Дмитрові вчасної медичної допомоги ніхто не надав, тому можливості бачити чоловік був повністю позбавлений. Із майбутньою дружиною Дмитро познайомився вже в УТОСі. Зараз один одного підтримують, допомагають.
— Прошу дружину, щоб і мене навчила щось їсти готувати, але на кухні вона лише сама хазяйнує. Що приготує, ділюся з батьком, несу йому завжди свіженьке, — продовжує Дмитро. — За день до нього разів 5 – 6 бігаю. Прийду з Дніпра, теж мерщій до батька снідати нести. Погодую його, бо він нездужає сам їсти. Приберу все, виперу одяг – і знову додому. Дати лад у домі мені не проблема, головне, щоб усе на своїх місцях лежало. Та й розкидати речі в батька нема кому, бо на ходунках він. Востаннє навідуюся о 20.00, щоб вимкнути світло, радіо чи телевізор.
Дмитро розповідає, що сам і за продуктами до магазину ходить. Каже, що гаманця вдома пакує дружина, окремо кладе дрібні гроші, окремо великі купюри. Розрізнити їх на дотик чоловік не може, хіба що копійки вдається впізнати, помацавши якусь мить. Та ніхто в магазині чекати не буде, поки якийсь незрячий рахуватиме суму копійками. Тому Дмитро довіряє свого гаманця продавцям, але в присутності свідків.
— У мене всі розрахунки відбуваються на довірі. Здебільшого продавці виймають з мого гаманця стільки, скільки я винен. Хоча буває всяке, тому я тут безсилий, — констатує Дмитро Авдєєв. — Як, бува, й візьмуть більше, то хто ж перевірить?!
Чоловік розповідає, що йому немає коли нудьгувати. Нещодавно придбав мобільний телефон з GPS-навігатором, тобто сучасним електронним приладом, який здатний визначити потрібний маршрут. Тепер він ніколи  не заблукає і в добре знайомому районі Черкас, як бувало раніше, бо телефон виведе куди треба.
— Я тільки вчуся таким телефоном керувати, для цього треба час, — зауважує Дмитро. — У мене ж його завжди обмаль. Як випадає вільна хвилина, працюю за комп’ютером. В Інтернеті знайшов таких же незрячих товаришів. Багато з них не лише з України, а й із Росії. Спілкуємося за допомогою спеціальної програми, яка все озвучує. Так само прослуховую й аудіокнижки. Віддаю перевагу науковій літературі.
Із Дмитром прощаємося на автобусній зупинці. Називає номери маршруток, які йому підходять. Цікавимося, чи всі люди допомагають, якщо просить. Каже, що здебільшого звик покладатися лише на себе. Проте якщо вже звертається до когось зрячого, щоб, скажімо, щось підказав, то мало хто відмовляє. Дмитро зауважує, що останнім часом чуйних людей побільшало, хай навіть таких на пальцях можна перерахувати.
Наталя КАУЗАК, фото автора

 

 

 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

НОВИНИ ВІД ПАРТНЕРІВ

НАЙКРАЩІ ІСТОРІЇ РУБРИКИ

Погода

Погода в Черкассах

Курси валют

Курс НБУ Курс обміну валют