Черкаська обласна газета Нова Доба

Валентина Маковей разом зі своїми наймолодшими вихованцями: Дмитриком, Оксанкою та Ігорем (зліва направо)

«Їхала за дочкою, а привезла ще й сина»

Пані Валентина все життя мріяла мати донечку, а доля подарувала трьох синів. Маючи таку повну родину, ніколи й не думала, що наважиться прихистити ще й чужих дітей.
– Коли хлопці підросли, серйозно почала задумуватися над тим, аби взяти на виховання маля. Гадала:  що ж сама робитиму в хаті, коли сини роз’їдуться? – говорить жінка.
Тож у 2004 році Валентина Іванівна подалася на спеціальні курси, що їх повинні пройти всі потенційні батьки.
– Там поспілкувалася із психологами та іншими фахівцями й остаточно переконалася, що хочу стати мамою ще для когось, – веде далі пані Маковей. – Коли ж поїхала до притулку, одразу “впізнала” свою донечку – побачила одну з тамтешніх вихованок і відчула серцем, що це моя дитина. Маленька така, проворненька, до всього їй є діло, активна й енергійна. Хіба ж можна було лишитися байдужою?
Проте з’ясувалося, що дівчинка в притулку була разом із братом.
– Глянула, а хлопчик ще менший на зріст і такий руденький, кумедний. Лишити його самого в притулку просто не відважилася. Так і забрала двох, – усміхається жінка. – Зараз дочка навчається на третьому курсі в університеті, скоро їй виповниться двадцять один. А син уже давно не схожий на того малого хлопчака, яким побачила його вперше. Вимахав під два метри, на добру голову від мене вищий. Студент другого курсу ветеринарного технікуму.
Через рік після того, як пані Валентина всиновила братика із сестрою, жінці запропонували влаштувати будинок сімейного типу.
– Я й погодилася. Таким чином до мене на виховання потрапив Ігорьок. Згодом дізналася, що він має сестричку, яка перебуває в інтернаті в Каневі. Особливо вражало те, що вони практично не знали одне одного й за життя бачилися лише кілька разів. Дівчинка взагалі не пам’ятала брата, – говорить пані Валентина. – Треба було щось із цим робити. Адже у світі їх тільки двоє рідних людей. І не можна допустити, аби вони росли окремо й лишалися незнайомцями.
Оформивши всі документи, Валентина Іванівна забрала на виховання й сестру Ігоря.
– Тепер вони нерозлийвода: Настя за брата весь час заступається, щоправда, як треба, то й прикрикнути може, – всміхається жінка. – Згодом потрапили до мене ще дві сестрички – Рая і Надя. Першою взяла Раєчку, Надійка на той час уже навчалася в Смілі, в училищі.  Я і її забрала до себе. Нині Надійка вийшла заміж, має своє чималеньке господарство: тримають і теличку, й свиней, і курей. А головне, що в неї очі світяться, відчувається, що дитина щаслива і таке життя їй до вподоби. А якби лишилася тоді в інтернаті, то хтозна, що б із неї вийшло.

“Навіть чищення зубів для дітей спершу було вдивовижу”

Пані Валентина каже, що рідні сини одразу підтримали її ідею взяти дитину на виховання.
– Нині часто спілкуюся з потенційними батьками й нерідко чую, що рідні діти категорично проти такого кроку. Мовляв, й уявити не можуть, що в родині з’явиться хтось чужий. У мене ж, на щастя, таких проблем не було. Навпаки, ми одразу вирішили, що візьмемо дитину приблизно одного віку з хлопцями, адже таким чином дітворі буде легше знайти спільну мову й потоваришувати, – пояснює пані Валентина. – Згодом, коли старші попідростали, не було компанії для молодшого Ігоря, тож узяли йому братика Діму. Потім у нас з’явилася Оксанка, вона й собі замовила сестричку, тож шукатимемо подругу і їй.
Валентина Маковей говорить, що найважче даються перші три місяці, поки дитина звикне до нового дому.
– Загалом же повний період адаптації триває щонайменше півроку. Адже дуже часто дітвора навіть не розуміє й не сприймає елементарного, як-то помити після себе посуд чи застелити ліжко. Та й навіть таке, як почистити зуби або ж помити ноги перед сном, стає ледь чи непосильним тягарем. І тут головне – терпіння, – відзначає жінка. – Звісно, до кожного потрібно знайти особливий підхід. Ось, приміром, Ігорьок – дуже жвавий та енергійний, просто-таки круть-верть. Без належного нагляду дитина з таким темпераментом легко може потрапити в неприємну історію.
Проте, як відзначає пані Валентина, активність можна спрямовувати й у інше русло.
– Тому заохочую його допомагати по господарству, намагаюся, щоб хлопець більше часу приділяв навчанню, – веде далі жінка. – А от Дмитрик за характером зовсім інший. Незважаючи на свій юний вік, він уже багато чого перетерпів.
Жінка каже, що важко словами передати, у якому тяжкому психологічному стані доводиться забирати дітей.
– Річ у тім, що в притулку дітвора часто не йме віри потенційним батькам. Адже нерідко, не зумівши вжитися, дорослі повертають малечу назад. Гіршого, непевне, й не вигадаєш. Потім доводиться вкладати в дитину всю теплоту й увагу, аби вона повірила, що комусь потрібна, – гладить по голові одного з вихованців пані Валентина.

«Кошти на будинок сімейного типу виділяє держава. Виростити ж 14 дітей самотужки неможливо»

Валентина Іванівна стверджує, що всіх вихованців вважає рідними дітьми. Однак від ідеї усиновлення відмовилася практично одразу.
– Як не гірко, але й тут справа впирається в гроші. На будинок сімейного типу кошти виділяє держава. Адже навряд чи змогла б виростити чотирнадцятьох усиновлених діток – фінанси не дозволили б. А коли є підтримка, дитя можна й одягнути, й узути, і смачненьким нагодувати. І не треба щоранку думати, з чого приготувати сніданок, обід… – зізнається Валентина Маковей. – Тим паче, що й цих грошей вистачає далеко не на все. Тож маємо ще й гектар городу. Працюємо на ньому всі разом, звісно, доводиться нелегко, проте й це свого роду для дітей адаптація до життя.
Лише раз поглянувши, як Валентина Іванівна спілкується зі своєю малечею, одразу переконуєшся, що жінка відчуває дітвору з півслова.
– Тільки хто на поріг, одразу бачу, що приніс зі школи. Ось Ігорьок, як отримає погану оцінку, уникає й очима зустрічатися. Коли ж отримає щось гарне, то щоденника з порогу дістає, – усміхається Валентина Іванівна. – Мені це як бальзам на душу, адже всі уроки вчу разом із дітьми. Уже хтозна, скільки разів школу закінчувала.
Жінка відзначає, що в селі значно легше контролювати малечу.
– Тут усе на виду. Тож навіть у неприємності вплутатися просто немає як, – каже Валентина Маковей.
Світлана ЛАЗОРЕНКО, фото автора