Черкаська обласна газета Нова Доба

Для Юлі з Дмитром Софійка — сенс усього їхнього життя. Тому намагаються якомога більше часу проводити разом

«Дехто крутив біля скроні, мовляв, дурниці це…»

Остаточне підтвердження того, що в маленької Софійки немає в крові ВІЛ-інфекції, покаже аналіз її крові в 1,5 року. Але батьки впевнені, що зробили все, щоб захистити дитину від передачі вірусу імунодефіциту від матері до дитини. Адже антиретровірусні препарати Юлія вживала протягом усієї вагітності, захисну терапію провели й дівчинці. Дитина також з’явилася на світ не природним способом, а за допомогою кесаревого розтину, що теж вберегло дівчинку від інфікування.
— Коли лікарі дізнавалися про наш статус ВІЛ-позитивних, то одразу відмовлялися в проведенні пологів, адже боялися інфікуватися самі. Добро дав лише один із головних лікарів, — пригадує Дмитро Андрійченко. — Проте, щоб вберегти дитину, я погодився на все, за що довелося викласти значну суму.
Повненька дівчинка з виразними татовими очима дотягується до цукерки в яскравій обгортці і їсть її. Юля намагається обміняти цукерку на іграшку, проте Софійка на компроміс не погоджу-ється.
— Донечка спочатку на штучному вигодовуванні була, бо через материнське молоко передається ВІЛ-інфекція, — розповідає Юлія. — Діма допомагав і чергував біля дитини вночі, готував суміш. Я чергувала вдень. Було, сяду біля неї і вдивляюся в крихітного носика, малесенькі губки, пальчики, як соломинки. Усе мені не вірилося, що тепер є заради кого нам з чоловіком жити.
У ті зворушливі хвилини пригадувалися Юлії й неприємні вироки лікарів, що, мовляв, з такими показниками стану здоров’я якщо й можна завагітніти, то виносити плід просто неможливо. Та й народження дитини здоровою ніхто не обіцяв, дехто навіть крутив біля скроні, мовляв, дурниці це все та й годі.

Разом із Софійкою брав на роботу торбу підгузників і молочну суміш

Угледівши бездоглядний телефон, Софійка підповзає до апарата й, не роздивляючись, пхає його в рот. Обслинивши мобілку,  повільно перебирає її пухкенькими пальчиками.
— Після пологів Юля дуже схудла, з 50 кілограмів залишилося лише 40. Гадали вдвох поїхати відпочити на море, але моя мама не змогла побути з Софійкою. Та й на роботі з відпусткою не вийшло. Тому відпустив дружину на Південь одну, — розповідає Дмитро. — А сам тут із донечкою хазяйнував.
5-місячне немовля тиждень жило й працювало з татком. Разом їздили й на роботу: в офісі мала гралася, їла, спала. Там і вередувала. Добре, що серед Дмитрових колег багато жінок, які залюбки допомагали впоратися з немовлям.
— Тільки візьмуся заповнювати якісь документи, як чую – Софійка гукає. Усе кидаю й лечу до неї, — пригадує турботливий татусь свої перші випробування на батьківство. — Зате коли в маршрутки заходили, то місцем постійно хтось поступався. Та й не раз доводилося чути захоплення на свою адресу, що, буцім, хіба ще є такі татусі, які можуть дати раду немовлятам.
Дмитро обіймає донечку й лагідно пригладжує волоссячко. Мала вдивляється в обличчя батька й ураз переводить погляд на його окуляри.
— Коли донька добирається до таткових окулярів, то замацує й обслинює їх, вивчаючи хитромудру для себе конструкцію, — каже Юлія. — Тому за Софійкою дуже слідкую, щоб, бува, в яку шкоду не потрапила.
Дмитро показує знімок УЗД на останніх тижнях вагітності дружини. Зауважує, що береже папірець разом із тестовими смужками на визначення вагітності. Документи помічає немовля й тягнеться дістати за край. Проте взамін малій дають строкатий календарик, а папери ховають на верхню полицю шафи.

„Ми дали обіцянку перед Богом усиновити дитину”

– За донечку чоловік придбав мені дублянку, а за сина пообіцяв шубу подарувати, – сміється Юлія й заколихує дитя на руках. – Нехай Софійка трохи підросте, щоб не так важко було, тоді й про синочка серйозно будемо думати. Допомагати нам нікому, бо я сирота,  а мама Діми на заробітках за кордоном. Тому дитину ніде залишити навіть на годину.
Про ще одне власне дитя подружжя почало міркувати нещодавно, коли зрозуміло, що прийняти сироту їм не дозволяє держава. Усиновити дитя, яке не знає батьківської любові й тепла, пообіцяли перед Богом, коли благали послати їм власну дитину. Проте на шляху до, здавалося б, благородного вчинку постав ряд  проблем, які майже неможливо вирішити. По-перше, на заваді стоїть житлове питання. Сьогодні сім’я проживає в однокімнатній квартирі, в якій затісно навіть удвох, не те що з дітьми. По-друге, і Юлія, і Дмитро мають  судимості, які буде погашено не раніше 2012 року. І найсерйозніша перепона в тому, що в  подружжя  раніше був  зафіксований СНІД. Та постійний прийом антиретро-вірусних препаратів повернув молодих людей до стадії ВІЛ.  Але за найважчої стадії хвороби подружжя держава не має права доручити їм дітей.
– Проте я вірю, що колись таки в нашому законодавстві будуть суттєві зміни й ми зможемо взяти під своє крило сироту, принаймні від даного слова ми не відмовляємося, – висловлює свої переконання Дмитро.
Та хоч би як,  а  Юлія та Дмитро впевнені, що в їхньому домі завжди знайдеться місце для додаткового дитячого ліжечка та ніколи не буде замало їжі, щоб поділитися нею ще з однією крихіткою.
Наталя КАУЗАК,фото автора та з сімейного архіву героїв публікації