Черкаська обласна газета Нова Доба

Київська консерваторія – найбільша мрія Олексія

На підлозі валявся шприц…

Трагедія сталася, коли маленькому Олексійку не було ще й трьох років. У сім’ї доглядали важко хвору бабусю, у неї через гангрену були ампутовані ноги. Старенькій доводилося робити уколи, аби хоч трохи зняти біль. Звісно, батьки намагалися убезпечити своїх дітей. Шприци клали високо на шафу, аби діти не змогли їх дістати.
– Я сам, звісно, не пам’ятаю, бо надто малий був. Але за допомогою розповідей близьких пригадую, що сидів на горщику й раптом побачив шприц, що лежав на підлозі, – згадує тепер Олексій. – Може, впав він якось з тієї шафи, а ніхто з дорослих цього не помітив. Зрозуміло, як будь-яка дитина, схопив його до рук. Як утрапив в око – хтозна…
На жаль, нічим зарадити вже було неможливо, і око було втрачене. Хлопець отримав статус інваліда (зараз у нього ІІ група), постійно перебував під наглядом лікарів. Але інвалідом він себе не почуває.
– Мене не так виховали, – пояснює. – Жодних потурань я не бачив ні від батьків, ні від учителів, навчався, як усі діти. Мало хто звертав увагу на моє око, мабуть, культурні люди траплялися…

Виховувати, як рівного

Довідатися рецепт, як же виховували Олексійка, у його батька не вдалося.
– Та все залежить від дитини. Якою уродилася – такою й буде, – вважає Микола Дмитрович. – Альоша змалечку був абсолютно безпроблемною дитиною. Ми його ні до чого не примушували, просто, як батьки, створювали всі умови…
У родині аж четверо дітей, Олексійко – наймолодший. Можливо, в цьому є певна запорука успіху в його вихованні: і батьки, і старші брат і дві сестри віддавали меншенькому усю свою увагу й сили. Проте це не було традиційним балуванням, навпаки, батько навіть просив учителів не потурати синові, на фізкультурі його звільняли хіба що від найдовших кросів, гри в футбол та найбільших навантажень.
– Я просив лікарів, щоб не зазначали в довідках «звільнити від уроків фізкультури», щоб Альоша був разом із іншими дітьми скрізь, і в спортзалі також, щоб відчував себе таким же, як усі, повноцінним учнем, – говорить Микола Дмитрович.

До музичної школи привів батько

Батько Олексійка, Микола Дмитрович, родом з Тального. Під час голодомору його родина виїхала аж до Сибіру, в Кемеровську область Росії. Весь час Микола Дмитрович мріяв повернутися на батьківщину, і лише у 80-х роках йому це вдалося. Він сам завжди мріяв грати на гітарі, проте де ж в сибірському селі знайти музичну школу? Отож свою мрію Микола Дмитрович вирішив втілити в життя через свого сина. Саме він привів Олексія до музичної школи.
– Це був клуб «Сучасник» в Південно-Західному районі Черкас, – розповідає Олексій. – Класу гітари там не було, тож три роки я вчився грати на віолончелі. А коли зрештою грав академконцерт, мене почув Петрина. І я почув, як він грає на цимбалах.
Зустріч із відомим у Черкасах музикантом, заслу-женим артистом України Миколою Петриною стала чи не найбільшою удачею в Олексі-євому житті. Захо-плення цимбалами виявилося дуже сильним: тепер Олексій навчається одразу на двох відділах – народних інструментів та мистецтва естради.
– Я одразу побачив, що музика – це його, – говорить Микола Петрина, заслужений артист України, художній керівник ансамблю народної музики «Роса-ва». – Він живе музикою, таке рідко тепер трапляється. З перших класів музичної школи було видно, наскільки він відрізняється від інших учнів, наскільки швидко запам’ятовує п’єси, буква-льно схоплює на льоту.
Зараз Олексій уже на ІV курсі, із 18 років свого життя рівно половину він займається музикою. Талант укупі з працелюбністю дали цілком очікуваний результат: торік на Всеукраїнському конкурсі молодих компо-зиторів-виконавців «Жива музика» він зайняв перше місце як композитор в номінації «Музика для народних інструментів».
– Якось так вийшло, що зайняли перше місце, – Олексій усміхається ніяково. – Я й не хотів брати участь у конкурсі, якось не дуже був впевнений у собі, та Лариса Миколаївна примусила… От так сталося – перша спроба й перше місце.
Лариса Миколаївна Красавіна – ще один викладач Олексія, завідувачка естрад-ного відділу. Про конкурс вона згадує так:
– Голова журі, народний артист України Михайло Чембержі, оцінив його музику і виконання як зріле, професійного рівня, навіть висловив думку, що Олексій міг би викладати в училищі, – захоплено розповідає Лариса Миколаївна. – А на завершення конкурсу Альоша закривав гала-концерт – всім відомо, що це велика честь для будь-кого, тим більше дебютанта.
Тепер у доробку Олексія диплом конкурсу «Нові імена», друге місце у Всеукраїнському конкурсі «Провесінь». У цьому році Олексій почав отримувати стипендію Верховної Ради як відмінник навчання. Він створив ансамбль зі студентів училища «Фермата», до всіх концертів готує нові виступи, нові аранжування.
– Усі вже чекають, що ж нового Рибак вигадає на цей раз, – розповідає Лариса Миколаївна. – Коли в Черкасах проходив фестиваль «Черкаси грають Джона Леннона», він умудрився розписати для колективу його пісню «Жовта субмарина». Ми всі сміялися, що вперше Джона Леннона хтось вигадав зіграти на цимбалах.

Музика зароджується в голові

Як розповідають викладачі, він уміє і любить імпро-візувати, творить музику буквально на ходу.
– Музика сама зароджується в голові. Отак ходжу, щось наспівую, і раптом – ось воно! Зразу ж намагаюсь записати, – розповідає сам Олексій.
Батько юнака вважає, що успіх сина великою мірою залежить від його працелюб-ності.
– Він закінчив музичну школу з трьома (!) дипломами з відзнакою: по класу гітари, цимбал та вокалу. За 28 років існування цієї школи такого не було! – в голосі батька звучить неприхована гордість. – Його сольний концерт тривав 40 хвилин, він грав 6 творів – такого теж ще не було. А все завдяки його власному труду. Тільки умови йому створити. От у школі всім дітям батьки купували комп’ютери, а я – синтезатор. Тепер у нього є власний комп’ютер, але він на ньому не грається, як інші, а теж займається – вже переріс, став дорослим.
Найбільша мрія Олексія сьогодні – вступити до Київської консерваторії, тобто Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. В майбутньому він хоче створити свій ансамбль, стати відомим композитором, виконавцем:
– Хочу бути, як мій викладач, – скромно формулює Олексій.
– Я бачу майбутнє Альоші в нашій філармонії, сподіваюсь, що він замінить згодом мене на посту керівника ансамблю, – підтверджує Олексієві сподівання і Микола Петрина.
А в найближчих планах хлопця – взяти участь у концерті, який щороку, приблизно у березні, проводить камерний оркестр в обласній філармонії. Саме для цього концерту вони з товаришем по училищу готують твір для баяна з оркестром.
Олексій – взагалі дуже товариська людина. Він не просто кохається у творчості, він затягує у вир свого творчого пошуку друзів, товаришів по училищу.
– Він дуже добрий, завжди кидається на допомогу, йде назустріч, – вважає Лариса Миколаївна. – І такий щирий, завжди усміхнений. Дуже приємний у спілкуванні.
А ще він уміє щиро захоплюватися іншими талановитими молодими людьми, геть не знаючи заздрощів.
– Знаєте, там була така талановита дівчинка, всього вісім років, а вона справжній віртуоз, так грає на сопілці! – весь час, замість розповідати про себе, Альоша збивався на розповіді про інших.
Не дивно, що Олексій не вважає себе інвалідом – вже через п’ять хвилин спілкування забуваєш про його ваду і не помічаєш її. У нього є мрія, він іде до неї, при цьому здобуваючи собі друзів і допомагаючи іншим. Хай щастить!
Світлана СОБОЛЬ, фото з архіву героя публікації