|
 У тому, що він нині майже такий, як усі, Сергій Новік найперше засвідчує своїй мамі Аби його повернути городищенський підліток Сергій Новік за 16 років свого життя переніс 16 операцій
Сергій – звичайнісінький собі підліток: чорнявий, смаглявий, симпатичний. Від своїх ровесників мало чим і відрізняється, бо так само в його душі нуртує юнацький максималізм й так само він небайдужий до дівчат. Так само ходить до школи, чекає з нетерпінням дзвінка з останнього урока, так само охочий до спілкування з друзяками.
Якби хто сказав, що 16 років тому він народився без носа, без верхньої щелепи з її піднебінням, зубами й губою – ніколи б цьому не повірив. Хіба що зміг би лише уявити собі обличчя, на якому тільки – очі й нижня губа.
Якою б неймовірною не уявлялася картина, та такою була вона насправді.
„Нащо вам отаке нещастя?”
Сьогоднішнього Сергія Новіка з-поміж інших молодих людей вирізняє лише брак верхніх передніх зубів, дещо запала губа під носом та ледве помітна вада дикції. У тому, що він нині майже такий, як усі, – велика заслуга лікарів, та ще більша – його самого. Але ж таки найбільша – мами, котра всі ці роки була з ним поруч невідступно.
Звісно, лікарям, звичним щодня братися за скальпель, чергова операція – це не лише велика відповідальність, а почасти й буденна робота. А от для їхнього пацієнта – це біль і страждання. Певно, зайве й казати, які душевні муки терзають матір у той час, коли її дитинка лежить на операційному столі. А за 16 років свого життя Сергієві довелося спізнавати скальпель хірурга 16 разів! На черзі – 17-та операція.
...Коли народився Сергійко, лікарі-акушери батькам „дефективного” маляти настійливо рекомен-дували відмовитися від нього й віддати в дитячий притулок. Переконували: „Нащо вам отаке нещастя? Ви ще молоді, ще народите собі нормальну здорову дитину, а про цю геть забудьте”.
– Пристати на цю пропозицію я не посміла ніяк, – зізнається мама Сергія, Тетяна Василівна. – Та й як же було повестися на такий ганебний вчинок, адже дитя – наше, рідне, хіба ж воно винувате, що народилося таке!
Першу операцію з корекції обличчя немовляті зробили, коли йому від народження виповнилося ледве 4 місяці. Лікарі клініки столичного Інституту охорони материн-ства і дитинства заходилися нарощували йому носа, через кілька місяців – губу. Наступного року взялися за формування твердого підне-біння, потім м’якого, згодом поетапно нарощували верхню щелепу.
І так раз за разом, упродовж півтора десятка років.
Аби щось наростити, треба було спочатку щось видалити. Приміром, коли хірурги робили тверде піднебіння, то тканини для нього брали з хрящів над нижньою щеле-пою, для м’якого піднебіння будівельним матеріалом послужили тканини язика.
Боляче було дитинці. З покромсаною нижньою щелепою й обрізаним язиком вона по кілька місяців не могла ні їсти, ні пити, її годували через зонд. Непросто споживати їжу Сергієві й зараз, бо в його ротовій порожнині встановлено апарат, який верхню щелепу, що у своєму розвитку на 1,5 см відстає від нижньої, розтягує вшир і вперед.
Першим словом малюка було „вава”
Слухаючи сповідь Тетяни Василівни про перипетії щорічних болісних операцій, звертаю увагу на те, що вона висловлюється не „Сергійкові нарощували, Сергійкові видаляли”, а „нам нарощу-вали, нам видаляли, нам поставили апарат”. Усе це робилося „нам”. Воно й зрозуміло, адже мама завжди була поруч із сином, і його страждання сприймала за свої. Леліяла свого хлопчика, жаліла, втішала. „Отака велика вава в мого малесенького, – промовляла, цілуючи рідні пальчики й щічки. – Ой, яка ж вавочка в дитинки! Ну, потерпи, сонечку, ще трішки потерпи й вава мине”. Тож, не дивно, що оця „вава”, будучи домінантним словом, стала й найпершим, яке промовило дитя.
– Трішки пізніше синок навчився казати найзручніше йому „баба”, а потім пішло „мама”, „тато”, „не хочу”, „не буду”, – розповідає мама Таня. – Важко було йому вимовляти ці слова, бо ж усе йшло через ніс. Замість „не буду” виходило „буду”. Кладуть його на каталку, роблять усілякі передопе-раційні маніпуляії, везуть в операційну, а він ридма ридає і „Буду!” кричить. При цьому голівкою отак із боку в бік вертить.
Професор „Охматдиту”, хірург Наталія Андріївна Тетруєва, котра ось уже 16 років поспіль робить операції Сергійкові, не раз зізнавалася Тетяні Новік, що в її хірургічній практиці її син „просто унікальний пацієнт, а по суті експериментальний – перший”. Подібних за складністю випадків у її житті не траплялося й досі. Зізнавалася вона Тетяні Василівні й у тому, що якби Сергійко з такими вадами потрапив до неї сьогодні, то можна було б не мордувати дитину, а поправити все за дві – три, від сили чотири операції – настільки вперед просунулася сучасна медицина. Приміром, тканини для останніх Сергієвих операцій на щелепі брали вже не з ротової порожнини, а вирощували й приживляли з кісточки, узятої з тазостегнового суглоба.
– Наталія Андріївна мало того, що класний хірург, вона ще й дуже чуйна людина, завжди поспівчуває, допоможе, – відгукується про свою спасительку Сергієва мама. – Після операції завжди застерігає: „Раптом щось пішло не так, не терпіть до останнього, звертайтеся по допомогу. Ви тут обов’язково її отримаєте”.
„Я цю біду не купувала!”
Сьогодні дев’ятикласник Городищенської загально-освітньої школи №3 Сергій Новік має статус постраж-далого внаслідок Чорноби-льської аварії. Проте здобути цей статус йому, точніше, мамі для нього, було неймовірно складно. Перебу-ваючи з сином на лікуванні в „Охматдиті” й спілкуючись із такими ж, як і вона, матерями-переселенцями з північно-західних областей України, чиї діти-інваліди отримали статус постражда-лих унаслідок аварії на ЧАЕС, вона дивувалася, чому в такому статусі вперто відмовляють її синові? Адже він – теж із родини переселенців, і вплив радіації на те, що він народився таким, – очевидний!
Утім, цієї очевидності ніяк не хотіли помічати спеці-алісти з Черкаської ВКК. Промарнувавши три роки на звертання-прохання в Черкаси, Тетяна Новік стала звертатися до високих інстанцій у Києві, в тому числі й до Міністерства охорони здоров’я. Реакції не було ніякої.
– Чесно кажучи, я вже почала задіювати зв’язки, щоб вийти на якусь впливову людину, – зізнається Тетяна Новік. – Бо як заходиш у поважний кабінет, то чиновник, що сидить у ньому, красномовно пальчи-ками так і тре, мовляв, щоб зрушити справу з місця – гроші давай! Одного разу мене це так дістало, що я відповіла рішуче: „Я цю біду не купувала й продавати її не буду!”. На цю тему мені більше повторюватись не привелося, і, врешті-решт, нашу інвалід-ність із Чорнобилем пов’язали.
„Хочу приносити людям щастя!”
Тетяна Новік переконана: у тому, що її син народився з тяжкими фізичними вадами, винен Чорнобиль. З ураженого радіацією Заріч-нянського району Рівнен-ської області вона переселилася лише через три роки після аварії – коли черга дійшла.
– Коли рвонув Чорнобиль, ми ж тоді ще дітьми були, – пригадує. – Ніхто нас не попереджав, що не можна їсти ні лісових ягід, ні грибів. Та й споживали ж усе своє з саду, городу. Коли стали помічати, що сосни в лісі стоять руді, то запитували в дорослих, чому це так. Лише тоді щось трохи почули про радіацію. Але що то воно таке – не розуміли й жили собі серед природи.
Куди переселятися – вибір був: або в Чернігівську область, або кудись до родичів. Тетяна переїхала до мами в Городище. Оселилися в дореволюційній глиняній хаті під соломою. Згодом обклали її цеглою, вкрили жерстю, та так і жили гуртом. У вересні 1995 року народився Сергійко. Не такий, як усі.
Тяжко було мамі з сином. Старалася вона, щоби менше потрапляв він на людські очі, бо кожній роззяві хотілося підгледіти: яке ж то воно те кумедне дитя без щелепи й без носа? Рекомендували їй не тримати сина вдома, а привчати його жити в колективі. Віддала в дитсадок. Та ненадовго, бо там ні зрозуміти, що лепече дитя, ні нагодувати його не могли.
Злякався труднощів Сергійків батько, не стерпів безкінечного добування грошей на операції, ходіння по лікарнях – покинув сім’ю.
– Хоча дітей він дуже любив, – характеризує свого колишнього чоловіка Тетяна Василівна. – Двотисячного року, теж у вересні, в нас „позапланово” народилася донечка. Та й це чоловіка не стримало. Не знайшли ми з ним спільної мови, розлучилися. І тепер із Сергійковими проблемами воюємо втрьох.
Третя – це мама Тетяни Василівни, Валентина Іванівна.
– Я дуже завдячую своїй мамі, – каже жінка. – Вона живе онуком. Буває, приїжджаєш із операції втомлений, виснажений і вмить засинаєш. Проки-даєшся нервово, а дитини поруч нема. А лікарі ж попереджали: „Не давайте дитині плакати, бо розійдуться шви”. Може, десь воно плаче? Аж ні: мама тихенько забрала до себе й люляє в колисочці.
Багатьом людям завдячує Тетяна Новік за розуміння й підтримку: першій учительці Ользі Скализі, директорові школи Вікторії Сиченко, депутатові облради Олексан-дрові Лупашку, голові райдержадміністрації Віталію Горідьку, керівникові секретаріату Городищенської райради Тетяні Горідько, своєму начальникові – керівникові податкової інспекції Городища Ірині Білан. За їхнє здоров’я вона щонеділі молиться в церкві.
Мама вже жахається білих халатів, а Сергієві вони не обридли. Він мріє стати лікарем і цього літа вступити до Черкаського медичного коледжу.
– Спочатку хочу вивчитися на фельдшера, а потім – на хірурга, – каже. – Хочу допомагати таким дітям, як я. Хочу, щоб вони відчували себе такими, як усі. Хочу приносити людям щастя.
...Нещодавно, у день відзначення 25-х роковин Чорнобильської трагедії, Сергій Новік несподівано підійшов до мікрофона. Перед велелюдним мітингом він щирими, невигадливими словами подякував мамі за те, що вона в нього така є.
Плакала не лише мама.
Володимир БЕЗУГЛИЙ, фото Василя ДАВИДЕНКА, Городище |
Проекти 
