Черкаська обласна газета Нова Доба

«Він найкращий подарунок Діда Мороза!» — стверджує жінка, яка неочікувано в 42 роки стала мамою Літній теплий вечір поволі огортав землю. Наповнене денною спекою повітря, поступово ставало свіжим і прохолодним. Я, бажаючи сховатися від набридлого сонця, увійшла в будинок господарів весілля, на яке була запрошена. Присіла на диван у світлиці.
— Тьотю, а можна біля Вас посидіти? – двоє малюків (хлопчик літ п’яти й дівчинка років трьох) із цікавістю позирали на мене – Ми тихенько…
—  Сідайте, відпочивайте. Я вам казочку розповім, — усміхнулася я до малечі – Які казочки любиш ти та твоя сестричка? – звернулася до хлопчика.
— Вона мені не сестричка, а племінниця. І я їй не брат, а дядько, — не по-дитячому серйозно відповів маленький карапузик. – А любить Яночка казки про принцес…
— О, та ви вже тут? – молода привітна жінка увійшла до кімнати.
— Це ваші син та внучка? – поцікавилася я в неї.
— А мій Сашуня вже й Вам похвалився, що він  дядько? – добродушно засміялася жінка. – Він у мене хлопчик балакучий і відповідальність за свою племінницю відчуває. І історія його народження дуже цікава, нагадує трагікомічний серіал. Хочете, я її розповім?
– Звичайно, хочу! – милуючись щирими та безпосередніми дітлахами, відповіла я.
«Не хотів би Вас даремно засмучувати, але є підозра, що хвороба у Вас серйозна…»
До недавнього часу в Лідії та Миколи була звичайна середньостатистична сім’я: проживали у двокімнатній хрущівці в будинку на центральній вулиці райцентру, працювали. Дочка їхня  закінчувала медичне училище. Життя в подружжя було розмірене та спокійне. Ніяких неочікуваних змін у ньому не передбачалося. І на здоров’я в їхній родині ніхто не скаржився. Та відчула одного ранку Ліда, що на сорок другому році життя якісь дивні зміни у її організмі почали відбуватися.  Спочатку голова паморочилася, згодом – слабість й токсикоз. Сподівалася жінка, що місцевий лікар-гінеколог розвіє її тривожні думки і сумніви, але лікар після огляду розгубився, а потім невпевнено промовив:
— Не хотів би я Вас дарма засмучувати, та в мене підозра, що у Вас хвороба серйозна. Можливо, пухлина утворилася. У обласну лікарню на ультразвукове обстеження Вам з’їздити потрібно.
У автобусі, який прямував у обласний центр, Лідія гірко ридала від тривоги та відчаю. Якщо обласні медики підтвердять діагноз місцевих спеціалістів, то як повідомити про це чоловіку та донечці?
Вона з надією дивилася в обличчя медика, який проводив ультразвукове обстеження. А він, уважно вдивляючись у монітор комп’ютера, раптом докірливо мовив:
— І чому ж це Ви, жіночко, до такого великого терміну доходили, а в лікарню до медиків не зверталися?
Душа Лідії після цих слів завмерла від остраху. «Мабуть, у мене вже пухлина четвертої стадії. Урятувати неможливо», — хаотично снували  думки.
А лікар, немовби й не помічаючи її стану, продовжив розмову зі своєю пацієнткою.
— У Вас діти є? – поцікавився.
— Є донька. Їй нині вісімнадцять років, — механічно відповіла жінка, не усвідомлюючи суті запитання медика, і подумала: «Навіщо він про це запитує, адже ж все одно я не бачитиму скоро ні своєї донечки, ні сонечка на небі?».
— Так, вісімнадцять років – термін чималенький, тому й не дивно, що Ви про все забули, — добродушно усміхнувся лікар.
— Про що це я забула? – здивовано запитала його Ліда.
— Ну, симптоми основні, які цей стан супроводжують, Ви забули. Але ж про головну особливість жіночого організму, сподіваюся, Ви пам’ятаєте. А у Вас, якщо я не помиляюся, її зараз немає? – знову поцікавився лікар.
— Немає! – відповіла жінка, не розуміючи, чому ж саме таке «другорядне» запитання його цікавить. – Але я думала, що в мене ранній клімакс, — намагалася виправдатися вона.
— Вашому «клімаксу», шановна, вже п’ятнадцять тижнів! – засміявся лікар. – Хлопчик у Вас буде!
У Ліди від такої новини   округлилися очі.
— Який хлопчик? – ошелешено пролепетала вона.
—  Як це який? Із ручками, із ніжками й з усіма іншими органами. Та Ви що – ніколи в житті хлопчиків не бачили? – щиро потішався над нею лікар.
— То, значить, у мене немає ніякої серйозної хвороби? Ніякої пухлини? Я всього-на-всього вагітна? – на кінець розмови збагнула Лідія.
— Звичайно, нічого страшного у Вас немає. Плід розвивається нормально, без патології. Тож їдьте спокійно в райцентр і готуйтеся до пологів. Якраз перед Новим роком і народите, —запевнив свою пацієнтку лікар.
«Неочікувана новина збентежила і схвилювала мене»
— Дорогою додому я витирала непрохані сльози. Неочікувана новина збентежила і схвилювала мене. Адже коли ми з чоловіком молодшими були, донечці братика чи сестричку подарувати хотіли, не давав нам Всевишній дітей. А тоді, коли в Іринки вже наречений був, мені – сорок два роки, а Миколі – сорок чотири, небеса виконали наше бажання. «І як же сприймуть цю новину мої домочадці?» — думала я, повертаючись додому, — зізналася мені Ліда.
— Як справи, мамочко? – запитала її після візиту до лікаря донечка.
А Ліда від хвилювання слова вимовити не могла. Тихенько присіла на стільчику в передпокої і, ковтаючи слова, промовила:
— Вагітна я… Лікар сказав: хлопчик народиться.
Донька лише декілька хвилин осмислювала новину, а потім застрибала, закричала радісно:
— Ура! У мене незабаром братик буде!
—    Ура! От я і дочекався спадкоємця! – в унісон їй вигукував із захопленням Микола.
—   Ти розумієш, Колю, що я у сорок два роки народжувати буду?! – намагалася пояснити всю, на її думку, абсурдність ситуації Ліда чоловікові.
А він впевнено промовив:
— А життя, Лідочко, як говорить героїня відомого радянського серіалу, у сорок років тільки розпочинається. Ми з тобою нашого синочка ще встигнемо виховати та в люди вивести.
– Сашенька народився здоровим та красивим малюком якраз під бій новорічних курантів. Це був найкращий подарунок від Діда Мороза! —  запевнила моя співрозмовниця.
Коли ж повернулися вони із пологового відділення, Іринка із Вадимом – своїм нареченим – їх прийшли привітати. Іринка, усміхаючись і милуючись рожевощоким карапузиком, який лежав на маминих руках, захоплено щебетала:
— Подивися, які а мене ще молоді батьки! Якого вони мені гарного братика подарували!
— А, можливо, і ми їм у найближчому майбутньому внучку подаруємо. Ось тільки весілля наше відсвяткуємо й стануть наші батьки ще й дідусем та бабусею. Як мовиться два у одному! –
підхопивши на руки свою наречену, радісно закружляв із нею по кімнаті юнак.
Її внучка Яночка всього на два роки молодша за свого дядька Сашка. Без них нині Лідія не уявляє свого життя. Називає їх своїми сонечками, своїм неочікуваним, але таким бажаним щастям, так прихильно подарованим її долею.
Разом зі своєю співрозмовницею ми вийшли надвір. У цей час прохолодний літній вечір вже вступив у свої права. Діти гралися у пісочниці під вікном.
— Сашенько, приглядай, аби Яночка платтячко не вимазала, — звернулася Лідія до сина.
У цей час весільний тамада оголосив повільний танець, і всі охочі закружляли у вальсі.
—  Може, потанцюємо? – запропонував п’ятирічний дядько своїй трирічній племінниці й дівчинка охоче погодилася.
А мені подумалося, що правду стверджують астрологи, коли говорять, що багато чого може змінити у своєму житті людина, але шлюби й діти в нашій долі передбачені. Діти ніколи не запитують батьків про час свого приходу у світ. Вони приходять у нього самі, коли їхні Долі вмикають свої годинники, наповнюючи наше сіре й безрадісне повсякдення яскравими живими барвами сонячного тепла і світла безпосередньої та щирої радості й любові.
Алла Слинько, Звенигородка