Черкаська обласна газета Нова Доба

Літературна слава до уродженця Хрестителевого Чорнобаївського району прийшла тоді, коли йому було вже за 70 Ім’я переможця літературного конкурсу оголосив Посол Великої Британії в Україні Лі Тернер. Урочиста церемонія нагородження відбулася 23 грудня в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
Так сталося, що до списку претендентів на престижну літературну премію потрапило цього року двоє наших земляків: черкащанка Світлана Горбань з романом «Надія: сплутані пазли» (у співавторстві з сестрою-кременчужанкою Наталією Лапіною) та уродженець Чорнобаївщини Володимир Рутківський. Із 31 претендента журі обрало саме його.
– Перемога Володимира Рутківського засвідчила, що дитячу літературу, попри поширену думку, пишуть не лише невдахи, – заявила в коментарі для «ВВС Україна» одна з членів журі, народний депутат України, відома телеведуча Ольга Герасим’юк. – Ця книжка написана так, що доросла людина читає її із захопленням, адже автор запропонував нам бачення світу незіпсованими підлітковими очима. Мало того, ця книжка повернула нас до того відліку, з якого я би починала плекати український характер.
Адміністратор конкурсу, літературний критик Ірина Славінська зауважила, що в книжці можна прочитати про тих, кого Достоєвський називав «маленькими людьми». «Читаючи роман, розумієш, що від руху, жесту однієї людини іноді залежить хід історії», – сказала вона.

«…Не про героїчну смерть, а про великі перемоги»
– У шкільні роки я, та й не лише я, захоплювався книжками, де йшлося про битву на Куликовому полі, – розповідає Володимир Григорович. – Відбулася вона, як відомо, у 1380-му році. Мені дуже імпонувала постать першого московського воєводи Дмитра Боброка-Волинського, який, на мою думку, був не лише її учасником, а натхненником й організатором. Його вважали волхвом, характерником, який вовком прокрадався до стану татарського хана й вивідував там усе. І от мене зацікавило в цій історії те, чому Дмитро Боброк носить приставку «Волинський». Не Куликовський, а саме Волинський. Адже Волинь, як відомо, на землі одна – в Україні.  Відтоді  почав цією темою цікавитися. Але історичних відомостей було дуже мало. Довелося на основі кількох фактів зі Жмутського літопису збудувати свою ло-гічну модель. Вважаю, що битва під Синіми Водами має стати окремішньою в історії незалежної України. Адже це була перша в історії поневолених народів велика битва з татаро-монголами, яка закінчилася перемогою наших пращурів-українців, котрі разом з Ольгердом розгромили татарську орду на Синіх Водах. На жаль, деякі українські письменники якось так підлаштовують нашу історію і підштовхують читачів до поклоніння великим мученикам, подвигам наших предків, які героїчно помирали. Але як сучасний українець я не хочу героїчно помирати. Я хочу героїчно жити, героїчно перемагати. Тому вирішив, що краще писатиму не про героїчну смерть, а про великі перемоги. І саме «Сині Води» – віддзеркалення мого прагнення, мого творчого кредо.

Тяга до книжки – сімейна риса
Володимир Рутківський пройшов довгий і тривалий шлях до слави, яка знайшла його, коли йому було вже за 70 років. Народився він у 1937 році в сім’ї вчителів. Після закінчення школи в Хрестителевому в 1954-му році поїхав до Київського університету вступати на археологічне відділення історичного факультету. Археологією він просто марив. Річ у тім, що акурат за кілька місяців до цього хлопці-десятикласники розкопали найдревніше поселення з відомих тоді поселень в Україні. Вступати вирішив самотужки, покладаючись на власні знання, а не на знайомство зі знаменитим столичним істориком, котрий обіцяв підтримку. І доля вперше його провчила: він не пройшов за конкурсом, бо з 25-ти потрібних балів набрав 24. Махнувши рукою на нездійснену мрію, Володимир відправився в Одесу, де вступив до політех-нічного інституту.
– Але я весь час продовжував цікавитися історією, і мені навіть хотілося довести тим екзаменаторам, які не дали мені стати істориком, що я все-таки на щось здатен, – зауважує Володимир Григорович. – Стати письменником  вирішив трохи пізніше, а до того був книгоманом. Першою книжкою, назву якої запам’ятав на все життя, був «Кобзар». Під час німецької окупації вечорами в хаті  тітоньки, де ми тоді жили, збиралися сусідки. Мама діставала «Кобзаря» зі скрині й починала читати. А вже пізніше, коли їй дали кімнату при школі, ми з пацанами добралися до шкільної бібліотеки. Вона була у великій шафі в кінці коридору. Від шафи відстав кусок фанери, і ми в щілинку витягували вірші Маяковського, «Дуже добре» Копиленка, «Десну перейшли батальйони» Десняка, а також тоненькі дитячі книжечки німецькою мовою з чудесними кольоровими ілюстраціями. По тих ілюстраціях я придумував братові такі історії, котрих у книжках, напевне, й не було. Пізніше, коли повернувся з війни батько, заядлий книголюб, книжки в нас не переводилися. Тяга до них була нашою сімейною рисою. Її не могли відбити навіть уроки літератури. Понад усе подобалися Вальтер Скотт, Александр Дюма, Майн Рід, Марк Твен… Причому, всі були перекладені українською – справа, як на теперішній час, зовсім нечувана. З 1947-го по 1950-й рік українська дитяча література була не такою вже й слабкою. До цього були Трублаїні, Копиленко, Десняк, пізніше з’явився Малик. Я був у захопленні від «Сина Таращанського полку» Петра Панча, пізніше – від Івана Бахмута.

Знаменитим письменника зробили «Джури козака Швайка»
Хоча свою літературну діяльність Володимир Рутківський розпочав як поет, з часом вирішив писати для дітей. Однак у єдиному українському дитячому видавництві «Веселка» його твори стабільно бракували. Рутківський не здавався: він зробив авторський переклад своїх повістей і повіз їх у Москву, де вони згодом були опубліковані у видавництві «Детская литература». Але в Україні його, як і ра-ніше, відмовлялися публікувати, і обурений письменник відправився, як він висловлюється, «у внутрішню еміграцію», іншими словами, почав писати «в шухляду».
Під час перебудови Рутківський віддав себе журналістиці, майже 10 років пропрацювавши заввідділом соціальних проблем у газеті «Одеські вісті». І навіть був визнаний найкращим журналістом Одеси. Тоді ж він вирішив повернутися до своєї дитячої мрії стати істориком. Але не просто дослідником-одинаком, а автором історичних творів, котрі були б доступними тисячам читачів. 1991 року була опублікована повість «Сторожова застава», у 2004-му вийшли «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем».
Роман «Джури козака Швайка», який зробив письменника знаменитим, у письменницькому столі пролежав декілька років, аж поки 2006 року рукопис не потрапив до видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», де й був опублікований наступного року. Вихід книжки став відправним пунктом у долі письменника. Редактор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» Іван Малкович запропонував письменникові продовжити розповідь про козака-характерника Швайку. Після нетривалих роздумів Рутківський написав «Джури-характерники». 2009 року «Джури-характерники» були названі «Книгою року» на 16-му міжнародному форумі книговидавців. Підбадьорений заслуженим успіхом, письменник написав третю частину – «Джури і підводний човен». 2008-го року в Одесі вийшла автобіо-графічна повість «Потерчата», яка є ліричною розповіддю письменника про дитячі роки.

«Жити поза історією не міг»
Українські дитячі книжки на історичну тематику можна навіть не перераховувати – так їх мало. І на такому-от фоні останнім часом яскраво загорілася літературна зірка Володимира Рутківського. Книжками його захоплюються і дорослі, й діти. Герої Рутківського надзвичайно яскраві, колоритні. За їхніми пригодами слідкуєш, затамувавши подих. Деякі прихильники цього автора кажуть, що його книжки – достойні конкуренти англійському «Гаррі Поттеру» й за ними можна було б знімати фільми. На запитання, чи не хотів би автор, щоб за його романом «Сині Води» зняли фільм, відповідає: «А хто ж цього не хоче? Мені навіть закидали, що в мене кінематографічне бачення. Я свого часу працював на Одеській кіностудії в сценарному відділі. Так що, може, це й правда, що я дивлюся на українську прозу як на кінематографічну річ. Так, дуже хотілося б... Думаю, не прогадали б».
– Дитинство моє пройшло над Сулою, між Руссю і Диким степом, – каже письменник. – І село наше було колись легендарним містечком-фортецею Римовим. Учителі нам розпо-відали, що саме в наших місцях зупинявся князь Ігор перед невдалим походом на половців. І з полону втікав теж через наші місця. «Щоб забрати скарби, закопані перед походом», – це вже ми самі придумали. У наших місцях воював Наливайко, неподалік народився Морозенко – той самий, за яким плакала Україна. Тому жити поза історією я не міг. А ще для мене історія якимось дивним чином переплелася з географією. Я ніколи, наприклад, не напишу про перехід Ганнібала чи Суворова через Альпи, бо я тих Альп у вічі не бачив. А от, ска-жімо, що стосується хрещення Русі, то й зараз відчуваю себе одним із тих, кого силою заганяли в дніпровську воду. Мій твір зазвичай виникає з географічної «рекогносцировки». Спочатку бачу придніпровські, точніше, присульські плавні, байраки, луки. Потім з-за кущів виглядають мої майбутні герої; імен у них ще нема, але я вже готовий полюбити їх і так. Стараюся на них не давити, лише подумки підказую, яку роботу вони повинні виконати. А потім відходжу вбік, щоб не плутатися в них під ногами, і починаю записувати їхні дії, роздуми й діалоги. Слово для мене – більше, ніж сукупність букв. Воно має запах, колір, урешті-решт, фізичні обриси…
Володимир БЕЗУГЛИЙ, фото з Інтернет-сайту «ВВС Україна»