 Завдяки своїй гостинності та привітності Віра Стефанівна стала такою популярною, що туристи беруть у неї автографи на пам’ять та залишають свої захоплені відгуки в спеціальній книзі  Цяточки сучасні майстри петриківського розпису ставлять за допомогою дитячої соски, але захоплені туристи випробували й стародавній спосіб малювання – пальцями  Після їзди галопом без підготовки ми прозвали себе “вершниками без голів” Журналісти «Нової Доби» побували в ролі «зелених туристів»
Літо ще й не почалося, а туристичний сезон уже в розпалі. Причому, щоб гарно та порівняно недорого відпочити, черкащанам зовсім не обов’язково їхати за тридев’ять земель у пошуках екзотики. Її можна знайти і на нашій землі, багатій на мальовничі куточки, історичні місця та гостинних людей. Зелений туризм стає все популярнішим не тільки серед жителів Черкащини та інших областей України, а й серед іноземців, для яких українські старожитності, простий селянський побут, їзда бричкою та парне молоко – вже екзотика. Для журналістів «Нової Доби», які три дні провели в садибі в історичних Моринцях Звенигородського району на свіжому повітрі, смачній домашній їжі, далеко від шумного й забрудненого міста, такий відпочинок теж став своєрідним відкриттям. І в нас, на Черкащині, виявляється, можна комфортно відпочити й набратися незабутніх вражень.
Німці попросилися ночувати прямо в музеї на сіні
Садибу «Кобзарева колиска» в Моринцях знайти неважко. Її знають усі, бо господарка садиби, Віра Чепурна, першою в селі почала займатися зеленим туриз-мом. Нині ж відпочинок у її «Кобзаревій колисці» найпо-пулярніший серед туристів.
Не встигли ми ввійти у двір, а Віра Стефанівна вже зустрічає нас у вишиванці та припрошує до столу, мовляв, людей треба найперше нагодувати. У просторій їдальні на довгих столах із дерев’яними лавами нас уже чекав справжній український борщ, салат із зеленню та котлети з домашнього м’яса. Після такого обіду відпочити б, але нам так кортіло оглянути великий двір, просторий дім, у якому житимемо, та найбільше – музей і світлицю. У них Віра Стефанівна з усього району за кілька років назбирала вишиванки, свити, самоткані доріжки, глечики, старовинні праски, ікони, картини, меблі й багато інших рідкісних старожитностей.
– А це, дівчата, чарівна колиска, – показує Віра Стефанівна на плетену з лози накриту вишитим рушником старовинну колиску. – Та жінка, яка її погойдає, гарантовано народить дитину.
Музей «Кобзаревої колиски» дуже подобається туристам, особливо інозем-ним. Одна німецька пара навіть попросилася в ньому переночувати – на лежанці з сіном замість матраца. Їм настільки це сподобалося, що Віра Стефанівна вирішила обладнати для туристів спеціальну світлицю – кім-нату в старовинному українському стилі, де можна жити, мов у минулих сторіччях.
Переляк від їзди верхи швидко переріс у захоплення
Із Розою, Хмелем і Шахмізою ми познайомилися того ж дня. Ці кримські скакуни належать Володимирові Степановичу, який привіз їх із півострова чотири роки тому, й відтоді їзда верхи стала «родзинкою» зеленого туризму в Моринцях. Щоправда, верхи ніхто з нас спочатку їздити не планував, бо ж немає ніякого досвіду. Але Володимир Степанович запе-внив, що ще ніхто з туристів не пошкодував після прогу-лянки на конях.
– Спочатку всі кажуть: «Ні, ми не поліземо», – каже Володимир, на прізвисько Кримський, – а потім, відчувши смак їзди верхи, і злазити з коней не хочуть. Головне – вивчити команди, а там коні самі знають, що робити.
Після короткого інструк-тажу ми забралися на коней і поїхали напувати їх на ставок за лісом. Передати словами наші відчуття, коли коні рушили слідом за господарем на бричці, дуже важко. Триматися в сідлі, особливо вперше, виявилося, м’яко кажучи, непросто. Але ж самі коні про це не знали, і поскакали собі спочатку риссю, так, що нас почало трясти й перекидати з боку на бік. А потім… галопом. Переляк перейшов у паніку. Зістрибнути не можна, впасти страшно, а зупинити коней, коли вони скачуть усі разом один за одним, не так уже й легко. Усі знайомі нам із фільмів вигуки, типу «тпр-р-ру», кобили ігнорували, поспішаючи за господарем, який підганяв запряженого в повозку Хмеля. Єдиною думкою тоді було: аби це все швидше скінчилося і, головне, благополучно. Але під’їжд-жаючи до ставка та збавляючи крок, ми вже відчули впевненість у собі та задоволення від їзди. Коней напували, заїхавши у ставок верхи. А коли Володимир Степанович запропонував виїхати на гору, де було старе городище, й оглянути звідти панораму села, з радістю погодилися. Тоді ми вже й із кіньми спільну мову знай-шли, й відчули захоплення від швидкої їзди, коли під тобою летить зелений килим трави, теплий вітер розвіває гриву коня та твоє волосся, а навкруги – лише безмежний простір та відчуття легкості й свободи.
Від малювання та плетіння туристів не можна було відірвати
Та на цьому наше спілкування з кіньми в Моринцях не закінчилося. Наступного дня нас повіз своєю повозкою на екскурсію до сусіднього села Будища Анатолій Бойко. Чоловік показав нам маєток пана Енгельгардта, де малий Шевченко служив козачком, та величезний дуб, у якому він ховався, щоб малювати. А ще туристів катають на конях у місцевому мисливському господарстві. Можна й верхи проїхатися, і в справжній «кареті», змайстрованій місцевим умільцем, покататися.
Ще однією “родзинкою” “Кобзаревої колиски” є арт-терапія. Туристи навчаються петриківського розпису, а заодно і відволікаються від усіх зайвих думок, проблем та заспокоюють нерви. Заняття проводить досвідчений художник Лілія, яка навчалася цієї техніки в самій Петриківці. Година малювання пролетіла непомітно, але нам пощастило навіть більше, ніж іншим туристам. До «Кобзаревої колиски» завітала також майстриня, яка навчила нас плести із соломки.
– Я вам залишаю соломку, плетіть, – вирішила пані Яна, побачивши з яким азартом усі, навіть діти, взялися за роботу.
Незабутні враження залишили в нас і відвідини музею-садиби, в якій народився Тарас Григорович Шевченко, та прогулянки стежками Моринців, де він бігав малим босоніж. Це надзвичайно мальовниче село із зеленими пагорбами, ставками та величезними садами. Не дивно, що туристи їдуть сюди з усього світу.
Як розповіла Віра Чепурна, до неї приїздять із Німеччини, Франції, США, Канади, Іраку. За рік господиня «Кобзаревої колиски» приймає в себе понад дві сотні туристів. Із нами разом теж відпочивало три сім’ї – і всі зі столиці. Садибу Віри Чепурної вони вибрали для відпочинку за гарними відгуками та порадами знайомих, котрі вже тут побували. Задоволеними залишаються всі, а коли їдуть, то мріють повернутися сюди бодай іще раз.
У «Кобзаревій колисці» відпочивали Наталя БАКАЛОВА та Інна ОНИЩЕНКО, фото авторів |
Таблоїд 
