 Храмові Спасо-Преображенського монастиря ледь більше 20 років. Сама ж обитель ще молодша – цього року вона святкує десяту річницю з часу заснування Жодного зв’язку зі світом, окрім мобільного телефону
У післяобідню пору на подвір’ї Стеблівського жіночого монастиря тихо й малолюдно, хоча насправді робота тут саме в розпалі. Хтось із сестер працює у швейній майстерні, хтось пече просфори в пекарні чи на молочній кухні робить із молока сметану та сир, а хтось доглядає за чималим господар-ством із шести корів.
– Роботи при монастирі ніколи не бракує, – зустрічаючи нас, пояснює настоятелька Спасо-Преображенського жіночого монастиря ігуменя Манефа. – Адже ми намагаємося забезпечити себе всім необхідним самотужки. Тому обробляємо два гектари землі, тримаємо корів, птицю, пасіку…
Крім того, потрібні руки й у швейній майстерні – тут монахині та послушниці розшивають та створюють справжні шедеври церковного вбрання, плетуть чотки, а в іконописній пишуть дивовижні образи.
– Наш день починається досить пізно як для монастиря – о шостій ранку, тим часом у деяких обителях підйом може бути і о пів на п’яту. Є деякі послаблення і щодо користування мобільними телефонами – у сестер вони є, хоч це й небажано, адже новини із зовнішнього світу тривожать душу й заважають молитися, – пояснює особливості життя за воротами монастиря ігуменя.
Разом із тим в обителі немає ні телевізора, ні радіо. Не читають сестри і світських газет. Пояснюють: те, без чого люди в миру не уявляють життя, за цими стінами ні до чого. Щоправда, не від усього монахині та послушниці відмовляються так категорично. Зокрема, зараз кілька сестер відвідують курси водіння автомо-біля.
– Річ у тім, що машини в нас стоять, а от їздити нікому. Нужди бувають різні: відвідати поліклініку чи з’їздити в лікарню. Тому й вирішили послати сестер навчатися керувати авто, – констатує матінка Манефа.
Більшості сестер немає й тридцяти років
Сьогодні в Стеблівській обителі мешкає 29 сестер. Окрім них, при монастирі працюють так звані «трудники».
– Приїздять цілими сім’ями і з Черкас, і зі столиці, щоб допомогти монастирю в буденних справах. Хтось лишається на тиждень, а хтось на два, – пояснює матінка Манефа. – Хоча є одна родина, котра допомагає нам уже майже десять років. Живуть за територією монастиря, приходять до нас трудитися. Коли приїхали, їхнім донькам було 8 та 9 рочків. Сьогодні дівчаткам 18 та 19, і одна вже закінчила духовне училище, а інша ще навчається.
Узагалі ж, до монастиря, за словами ігумені, у кожної сестри власний шлях.
– Кожну людину Господь призиває по-своєму, – переконана настоятелька. – Якраз цього року поступила послушниця Ольга. Спершу приїздила з паломницькою поїздкою, однак зрештою залишила все мирське й зосталась у нас. Інша сестра прийшла в обитель, оскільки їй просто нецікаво жити в миру… Чи стануть вони на цей шлях, розпорядиться Господь, адже чернецтво насправді дуже тяжкий хрест.
Тим паче, що жінки беруть його на себе досить рано. Так, більшості сестер Стеблівської обителі немає ще й тридцяти років.
– Є думка, що прийти до монастиря жінок спонукає невлаш-товане особисте життя. Однак так не повинно бути, адже тут основне – любов до Бога й бажання служити йому. А людина, що тікає від проблем, зрештою може наробити помилок, – вважає матінка Манефа. – Тим паче, що це, дійсно, нелегкий шлях. Якось доводилося чути, що коли людина приходить у монастир, усе пекло повстає, аби лише прогнати її, адже один монах чи монахиня можуть вимолити прощення для всього свого роду – семи поколінням до себе і семи після.
У будь-якому разі в послушниць є час, аби вибрати між спасінням душі та мирськими радостями. А от після постригу краще вже не покидати обитель.
– Подібні випадки трапляються час від часу в інших монастирях. Щоправда, кажуть, життя за стінами обителі в цих людей зазвичай несолодке.
Віруючі дякують чудотворній іконі за дива, прикрашаючи її коштовностями
Ігуменя Манефа проводить до храму. Неподалік від іконостаса демонструє одну з найбільших святинь монастиря – ікону «Нерушима стіна» з образом Божої Матері. Аби преклонити перед нею голову, у Стеблів з’їжджаються паломники з усієї країни, адже образ зажив собі славу чудотворного.
– Наш отець Миколай знайшов цю ікону в старій церкві в жахливому стані. І навіть не знаючи її назви, молився перед цим образом про благословення на будівництво храму в Стеблеві. На той час місце вже було освячено, – розповідає дивовижну історію матінка. – Значно пізніше отець Миколай дізнався, що цей образ є одним із чудотворних серед ікон Богородиці. Більше того, виявилося, що освячення місця під храм відбулося саме в день святкування ікони «Нерушима стіна».
Сьогодні храмові Спасо-Преображенського монастиря вже більше 20 років, а сама обитель святкує цього року свою десяту річницю з часу заснування. За цей період образ Божої Матері допоміг не одному десятку паломників, про що свідчать хоча б низки золотих каблучок, ланцюжків та хрестиків, що прикрашають ікону. Вважа-ється, що «Нерушима стіна» є берегинею сім’ї і допомагає віруючим у житейських негараздах.
– Усе це золото принесли в дар Божій Матері люди, котрі отримали допомогу, – пояснює ігуменя Манефа. – У нас був випадок, коли ікона з цим образом замироточила на виставці в Чернігові. Пізніше сестри повертались із виставки й потрапили в аварію. Ніхто не постраждав – лише на іконі тріснуло скло. Таким чином Божа Матір усе узяла на себе.
Сотні людей приїздять до обителі й у день пам’яті отця Іларіона, котрий посвятив служінню Богу 57 років життя і похований тут.
– Його знали на території всього колишнього Радянського Союзу, адже він допоміг дуже багатьом людям, – проводить до могили неподалік від храму матінка Манефа. – Отець Іларіон мав дар прозорливості і з перших хвилин спілкування міг розказати про людину все.
Зараз на території обителі зводять цілий готель, де могли б зупинятися паломники, котрих більшає з кожним роком.
Неля РАІНА, фото Василя ДАВИДЕНКА |
Таблоїд 
