Черкаська обласна газета Нова Доба

Коли я була дитиною, мама щороку возила мене в село до бабусі на Полісся. На жаль, зараз жодних родичів у селі у нас не лишилося, і моя дитина не знає, що таке село. Усі її уявлення про сільське життя – це мультик про Простоквашино.
Пам’ятаю, як ми пасли череду. Дід Микола командував, а я і моя двоюрідна сестра бігали. Вставали вдосвіта, ще сонце не сходило. Холодно, росяно. Корови, як і хазяйки, різні. Одна вже жадібно скубе траву, друга геть сонна, рухатись не хоче, а третя ген  попереду всієї череди – тільки доганяй! Виженемо на пасовисько – там уже спокійніше. А коли корови втамують перший голод, вони лягають відпочити. Отут і ми перепочиваємо. Дістаємо з торби сніданок, іноді і подрімаємо трохи – встали ж рано. Одного разу я добре задрімала. Прокинулась – а поруч ні корів, ні діда, ні сестри. Голий степ. Злякалась. Ні, дорогу до села я знала, і додому повернутись не проблема. Але як повернутися без череди? Сором! Все село сміятиметься. Побігла до лісу. Скумекала-таки, що це єдине місце, де вони могли сховатись. Точно. На узліссі, серед густого чагарника, дід з Тетяною корів пасуть. Я образилася: як ви могли мене покинути?” А дід каже: “Шкода було тебе будити, ти так гарно спала…” Пам’ятаю, колись він мені показав на хмаринки під час заходу сонця – яскраво-рожеві на блакитному небі, і спитав: «От, якби тобі таке плаття, еге ж?»
Світлана СОБОЛЬ