Черкаська обласна газета Нова Доба

Щоліта приїздять онуки до Антоніни Петрівни у Городище. Проводять тут усі літні канікули. А самі хлопці з Одеси. Зараз їм 12 і 14 років. Багатьох дивує, що вони залишають ”перлину біля моря” і приїздять до ”міста над Вільшанкою”. Місцеві намагаються зробити все навпаки – хоч на тиждень везуть своїх дітей до моря.
«У дворі все заставлене машинами та баками для сміття»
 В Одесі живуть мої син і невістка, – розповідає пані Антоніна. – Квартира маленька, стає все тіснішою, бо хлопці ростуть. Сидіти все літо не п’ятому поверсі – від спеки можна здуріти. У дворі їм теж гуляти ніде – все заставлене дорогими машинами й баками для сміття. Це нам так тільки думається, що раз Одеса – то й біля моря. А насправді моїм треба довго трамвайчиком добиратися, щоб потрапити на пляж. Ціни в курортний сезон там такі, що нам і не снилися. А в мене всі вітаміни в саду й на городі безкоштовні. Крім того, син і невістка все літо працюють. Бояться залишати дітей на весь день без нагляду. Тому змалечку привозять їх до мене. Тут вони нагодовані, доглянуті, на природі. Щодня бігають до річки купатися і ловити рибу. Уже засмагли, як негри!
Антоніна Петрівна намагається, щоб онуки почувалися комфортно. Ради них придбала супутникову антену й новий телевізор. Але це в одеській квартирі хлопців за вуха не відтягнеш від екрана. А тут вранці скочили на велосипеди – і гайда за морозивом або просто так до обіду ганяють по вулицях. Вхопили вудочки – і до річки.
Мобілки валяються розряджені\Правда, цього літа натякали, що без Інтернету їм нуднувато. Але це в перші дні вони й мобілок з рук не випускали – теревенили з однокласниками. Та за пару тижнів з’явилися нові друзі, нові інтереси. Тепер мобілки валяються розряджені, так що навіть батьки не можуть додзвонитися. У Городищі брати познаходили нових друзів – місцевих і таких, як і вони, приїжджих хлопців та дівчат. Тільки на їхній вулиці є діти з Києва, Кривого Рогу і Санкт-Петербурга.
Антоніна Петрівна має сильний характер і керівний досвід роботи. Тому знає, в чому дати внукам вольність, а де ввести бабусину диктатуру.
– Хлопці знають, що це їхній обов’язок: змотатися до магазину, наносити води, припнути козу, нарвати трави гусям, нарвати вишень на компот, пропилососити у хаті, – хвалиться пані Антоніна. – Їм це за іграшки, а мені – полегкість. А хлопці мої – вогонь! Одним словом – одесити. Часом двору стає мало, коли менший починає бити старшого. Проте ми уміємо миритися. Тільки нагримаю, що відправлю назад ”до Адеси” – стають тихими, хоч до рани прикладай. Просять дати якусь роботу.
Володимир ЧОС,  Городище